Аркадій Емільович Райцин — Генеральний директор загальнонаціональної програми «Людина року», успішний менеджер, затятий колекціонер та просто цікава людина. Здається, він не лише знає імена всіх лауреатів премії за понад десять років її існування, а й може розповісти про кожного з них чимало цікавого. «АRTUkraine » запросив пана Райцина до розмови, аби дізнатися, за що присуджують престижну премію, як програма бореться за об’єктивність рішень, а також про те, що пов’язує його з мистецтвом, окрім посадових обов’язків та широкої ерудиції.

 

— Аркадію Емільовичу, премія «Людина року» має багато номінацій, та з них культурі присвячена лише одна. Зрозуміло, що дуже складно відобразити реальну картину досягнень у галузі культури, якщо з представників великої кількості напрямків та жанрів щороку вшановуємо лише одну людину, нехай і видатну. Чи не вважаєте, що потрібно розширити перелік номінацій у сфері культури?

— Вважаю. Номінаційний перелік не усталений, він постійно змінюється. Я не виключаю, що Вища академічна рада прийде до необхідності розширити перелік номінацій у сфері культури. Насправді у нас довгі роки культура була представлена двома номінаціями: «Митець», у якій ми нагороджували власне представників різних напрямків мистецтва: режисерів, музикантів, художників, а також номінація «Актор», яку ми торік вивели з номінаційного переліку з тієї простої причини, що видатних акторів у нас не так уже й багато, і більшість із них уже були володарями премії, а нове покоління, на думку Вищої академічної ради, до цього рівня ще трохи не доросло. Що ж до номінації «Митець», то приємно констатувати, що конкуренція у ній найвища. Рекорд за всі роки існування премії — 150 імен номінантів, названих експертами. Це говорить про високий рівень мистецтва в Україні. Як ви знаєте, у програмі 2007 року лауреатами у цій номінації стали Народна артистка України, кінорежисер Кіра Муратова, відомий скульптор Микола Рапай та талановитий хореограф Раду Поклітару.

 

— Чи існує статистика, представники якого виду мистецтва найчастіше стають володарями титулу «Людина року»?

— Ні, такої статистики немає. Часто до лауреатства представляються музиканти класичного жанру (якот Євген Станкович у 2002 році та Мирослав Скорик у 2003-му), хореографи (Вадим Писарєв у 1996-му), кінорежисери (Кіра Муратова у 2007-му), оперні співаки (Анатолій Солов’яненко у 1998-му), поети (Юрій Рибчинський у 1997-му). Премія чітко відображає барометр успіху українських діячів культури.

 

— Який основний критерій, що визначає переможця з десятків номінантів, яких здебільшого взагалі неможливо порівнювати?

— Основним критерієм є заслуги перед українською та світовою культурою. Про досягнення претендента має знати і громадськість, і фахівці. Претендентів на здобуття премії висувають експерти, які представляють широкий спектр різноманітних організацій зі сфери культури, і не лише класичних жанрів. До переліку наших експертних організацій у номінації «Митець» входять практично всі творчі спілки та професійні асоціації: Національні спілки композиторів, письменників, художників, театральних діячів, журналістів, архітекторів, Спілка театральних продюсерів, Асоціації діячів естрадного, циркового мистецтва, Інститут проблем сучасного мистецтва Академії мистецтв, який відповідає за подання сучасного мистецтва, Ліга українських меценатів і т. д.

 

— Якщо всі напрямки представлені пропорційно, то дуже мало шансів, що, скажімо, номінант від Спілки художників отримає підтримку, наприклад, Національної спілки композиторів, яка лобіюватиме свого номінанта. Може, тому художники і скульптори, хоча і номінуються досить часто, але дуже рідко отримують премію?

— А як же тоді Микола Рапай став лауреатом програми? А до цього лауреатами були художник Іван Марчук (2002) та скульптори Анатолій Кущ (2001) і Володимир Філатов (2002). Це означає, що голосів за цих митців подано достатньо, оскільки номінантів було близько сотні. А далі вже голосують члени Вищої академічної ради, й експерти на це не впливають.

 

— Не секрет, що в мистецькому середовищі зі скепсисом ставляться до авторитету професійних спілок, які не відображають реального стану, прогресу і тенденцій мистецтва сьогодення.

— Певний консерватизм тут справді спостерігається. Але ми відкриті до приходу нових організацій, які б могли поповнити наш експертний пул, і навіть шукаємо їх. До речі, якщо такі пропозиції надійдуть від нашого партнера «ART-Ukraine», чи то в особі редакційної ради журналу, чи рекомендованих нею формацій, які б могли внести в нашу роботу свіже бачення нових яскравих імен у мистецтві, радо їх приймемо. Ми чудово усвідомлюємо, що програмі потрібна еволюція, адже стагнація згубна для будь-якого проекту.

 

— Дякуємо за пропозицію. Ще одна номінація, яка має безпосередній стосунок до теми мистецтва, — меценатство.

— Так, номінація «Меценат року» — постійна з часу створення програми.

 

— Як ви ставитеся до того, що ми примудряємося щороку проводити конкурс на здобуття премії «Меценат року», при тому, що в Україні досі немає закону про меценатство?

— Це дуже погано і дуже дивно. Я знаю, що відповідний законопроект уже понад десять років блукає комітетами Верховної Ради, і думаю, що на запитання, чому він досі не ухвалений, сьогодні ніхто не зможе відповісти. І тим не менше, що дуже приємно, більшість меценатів, і про це свідчить номінування на премію, — публічні люди. Скажімо, володарем премії у 2007 році став Олександр Лойфенфельд, голова спостережної ради благодійного фонду «Бабин Яр», у 2006 році у цій номінації переміг Микола Петренко, голова зборів учасників Асоціації «Український діловий центр економічного розвитку СНД», у 2005-му — Вадим Рабінович. Тоді ж номінантом на здобуття премії був Ігор Понамарчук, який створив приватний Музей «Духовні скарби України». Кількість меценатів особливо швидко зростає в середовищі системних бізнесменів. Безумовно, відсутність закону дуже звужує рамки їхньої діяльності. Приклад Росії, де це питання законодавчо врегульоване, наочно демонструє, які значні інвестиції за сприятливих умов можуть бути зроблені у сферу культури і мистецтва.

 

— Якось ви сказали, що з дитинства колекціонували все, що тільки можна. Що збирали тоді і що колекціонуєте сьогодні?

— Так, це правда. Пристрасть до колекціонування з’явилася у мене досить рано, і починав я з марок та значків, які збирав досить довго. Після марок багато чого було, але, розуміючи, до якої теми Ви мене схиляєте, можу підтвердити, що на нинішньому етапі я справді захоплююся колекціонуванням художніх творів. Перша робота в моїй колекції з’явилася у 2000 році. Я відпочивав у Трускавці, де відбувалося багато виставок художників львівської, іванофранківської, закарпатської шкіл. Обходячи виставку, побачив картину «Осінній ліс» художника Олексія Алексіна, яка мені надзвичайно сподобалася. Купив, привіз додому. І настільки часто її роздивлявся, переносячись подумки у той чудесний пейзаж, що це, мабуть, і вплинуло вирішально на формування моїх пріоритетів. За якийсь час я придбав другу картину, третю… Сьогодні живопис — один з основних видів мого колекціонування, хоча я й далі привожу із закордонних поїздок брелоки, а також тарілки та кухлі з видами різних міст і країн, у яких довелося побувати.

 

— Колекціонування живопису відбувається за принципом симпатії до конкретних майстрів чи жанрів?

— За іменами я ніколи не намагався ганятися. Колекціоную, радше, за жанровим принципом — насамперед пейзажі, натюрморти, урбаністичні сюжети та мариністику. Останнім часом до цього переліку додалися роботи, пов’язані з моїм улюбленим видом мистецтва — хореографією. Що ж до моїх улюблених майстрів, то з одним із них була досить цікава історія. Якось у ранковій телевізійній програмі побачив репортаж про відкриття персональної виставки відомої художниці Ірини Левитської. Камера водила по роботах, вихоплюючи ілюстрації за мотивами творів Михайла Булгакова, Е.-Т.-А. Гофмана… Мені роботи сподобалися, і після співставлення прізвищ я таки вирішив подзвонити Марії Левитській, сценографу Національної опери, яка, як я вже казав, була володарем титулу «Митець року» у 2000 році. Вона підтвердила, що Ірина Левитська — її мама. Я відвідав виставку, познайомився з Іриною Георгіївною, і придбав два батіки та кілька етюдів. Сьогодні у мене досить багато її робіт. Ми дружимо, і вона завжди мені телефонує, коли повертається з чергових пленерів. Ірина Георгіївна каже, що я належу до числа її улюблених покупців разом із колишнім послом Німеччини в Україні Дітмаром Штюдеманном. Власне, спілкування з художниками, відвідування майстерень та галерей стало наступним етапом мого захоплення.

 

— Хто ще із сучасних українських художників представлений у вашій колекції?

— Один із авторів, твори якого мені найближчі, — Віктор Єфименко. На «Арт-Києві» мене вразила творчість Володимира Труша, представлена на стенді словацької галереї «О-Арт». Дуже люблю творчість кримського художника Олександра Шадріна, пейзажі та натюрморти Анатолія Зорка. Маю дві прекрасні роботи Віталія Петровського у жанрі міського пейзажу. Ольга Кравченко — подруга моїх друзів і чудова художниця. Подобається творчість представника івано-франківської школи живопису Віктора Макарова та майстра львівської школи Михайла Кузіва…

 

— Ви часто відвідуєте мистецькі акції в Українському домі, і зокрема фестиваль «Арт-Київ».

— Так, і можу сказати, що виставка «Арт-Київ» 2007 року мене просто вразила — і масштабом, і репрезентативним переліком авторів. На цій виставці я придбав шість нових робіт. Я ґрунтовно підходжу до процесу вибору, іноді навіть запрошую експертів, які б мене фахово проконсультували. Сподіваюся, що в майбутньому «Арт-Київ» ставатиме ще цікавішим фестивалем і ще глобальнішою акцією.

 

Розмовляла Роксолана Галич