Каземир Малевич. Супрематизм. 1916
Авангардизм (від фр. avant-garde – передовий загін). Термін «авангард», означає новаторські явища, що поривають із класичною наступністю в мистецтві, увійшов у вжиток у Франції в середині 19 сторіччя.
Пізніше цей термін став загальною назвою художніх напрямків, для яких характерні пошук нових, невідомих форм і засобів художнього відображення, недооцінка або повне заперечення традицій і абсолютизація новаторства.
Породжений духовною атмосферою ХІХ–ХХ століть із їхніми грандіозними катаклізмами, авангардизм ілюструє не лише суперечності між різними системами й техніками композиції, але й боротьбу світоглядних позицій. Одні теоретики й практики авангардизму декларують створення елітарного мистецтва, далекого від соціальних завдань, інші, навпаки, шукають принципово нові виразні засоби для передачі настроїв соціального протесту, революційного змісту.
Суперечлива природа авангардизму проявилася в тяжінні одних його напрямків до формалізму (акцентація колориту, композиційної структури й безсюжетність у живописі), а інших, навпаки, – до заперечення естетичної суті мистецтва й утилітаризму (злиття мистецтва з виробництвом і побутом).
Перетворення охопили всі види творчості, але саме образотворче мистецтво завжди було ініціатором нових віянь. Майстри постімпресіонізму визначили найважливіші тенденції авангарду. Його ранній фронт намітився груповими виступами представників фовізму та кубізму. Футуризм зміцнив інтернаціональні контакти авангарду, увів нові принципи взаємодії мистецтв (образотворчого, літератури, музики, театру, фотографії та кінематографії). На початку ХХ ст. нові напрямки народжуються один за одним у широкому географічному діапазоні – від Росії до Нового Світу (з Москвою, Берліном, Нью-Йорком та іншими центрами, які все рішучіше заперечують провідну роль Парижаяк законодавця художніх мод). Експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм – із їхньою чутливістю до несвідомого в людській психіці – позначили ірраціональну лінію авангарду; у конструктивізмі ж, навпаки, виявилася його раціональна сутність.У період воєн і революцій 1910-х років політичний і художній авангарди активно взаємодіють. Ліві сили в політиці намагалися використовувати авангард у своїх агітаційнопропагандистських цілях, пізніше тоталітарні режими (насамперед у Німеччині й СРСР) прагнули придушити його строгою цензурою, заганяючи авангард у підпілля (як це сталося з «неофіційним мистецтвом» у СРСР та інших країнах «соціалістичного табору»). В умовах же політичного лібералізму авангард із 1920-х років втрачає колишній пафос протистояння, вступає в союз із модерном, установлює контакт із масовою культурою. Розчарований у своїх ранніх утопічних надіях, він і тут усе частіше опиняється у стані «підпілля», щоправда, вже суто духовного, а не соціального (у таких його пізніх проявах, як абстрактний експресіонізм або «нова фігурація», часто домінують настрої самотності, розпачу, містичного трансу). Криза авангарду, що до середини ХХ ст. значною мірою розгубив свою колишню «революційну» енергію, стала стимулом для формування постмодернізму як основної його альтернативи.
Можна простежити два різні шляхи, що привели до кризи авангарду. У вільному західному суспільстві авангард до середини століття поступово втратив пафос «протистояння», а разом із ним – і «утопічний» оптимізм, і революційну енергетику; авангард, усупереч своїй природі, став естетичною традицією. У тоталітарному суспільстві (насамперед в СРСР і гітлерівській Німеччині) авангард був оголошений антинародним (або «дегенеративним») мистецтвом і заборонений.
