Теми «Гітлер і мистецтво», «Гітлерхудожник» завжди були табуйованими в Радянському Союзі. Вважалося, що «біснуватий фюрер» був художникомневдахою. Автор цієї статті ознайомився з кількома акварелями Адольфа Гітлера й мусить визнати, що Гітлер був доситьтаки талановитим художником. Ми пропонуємо репродукції цих акварелей своїм читачам. А ще — уривки з книги Генріха Гофмана, особистого фотографа Гітлера, де йдеться про ставлення Адольфа до мистецтва.
Як Адольф заробляв на життя малюванням Пристрасть Гітлера до мистецтва не була позою. Він тонко відчував його й мав гостре око, та й сам був досить непоганим акварелістом. Деякі його картини чудові й за композицією, і за виконанням, і, якби він присвятив себе живопису, як мріяв, я думаю, він завоював би собі почесне місце серед художників-акварелістів нашого часу.
У перші, ранні, роки нашої дружби він дуже цікавився моєю скромною колекцією картин, серед яких його особливо вражали картини пензля Грюцнера.
— Ще юнаком у Відні я побачив якось у вікні картинної галереї картину Грюцнера — дуже схожу на цю, — сказав Гітлер, показуючи на картину із зображенням старого ченця. — Я боязко увійшов і запитав, скільки вона коштує. Виявилося, що значно більше, ніж я міг собі дозволити. Господи, подумав я, чи вдасться мені досягнути такого успіху в житті, щоб я зміг купити собі Грюцнера!?.
Через двадцять п’ять років Гітлер володів колекцією приблизно з тридцяти шедеврів Грюцнера.
Ось іще одна історія з його віденського життя, яку він мені розповів. — Мене як художника рекомендували одній дамі, котра жила в прекрасному особняку у фешенебельному районі Гофбурга. Літня мила віденка зустріла мене дуже дружелюбно. Вона сказала мені, що незабаром у неї могло би бути золоте весілля, якби її чоловік не помер, і на відзначення цього ювілею їй дуже хотілося б отримати акварельну картину з капуцинською церквою, де вони обвінчалися.
Я відразу ж узявся за виконання її замовлення. Робота давала мені величезну насолоду, я любовно відтворював усі дрібні деталі інтер’єру прекрасної барочної церкви. Нарешті я закінчив картину й по дорозі до замовниці, коли ніс її віддавати, зважився попросити за неї двісті крон. Я повільно піднімався сходами. Двісті крон, мабуть, забагато, подумав я, тому що в той час я зазвичай отримував за малюнки близько п’ятнадцяти крон. Чим вище я піднімався, тим неспокійніше ставало в мене на душі. Я передав картину бабусі, й вона була в захваті. Нарешті постало питання про оплату, якого я боявся. «Скільки ж ви хочете за неї?» — запитала дама. Останні залишки сміливості покинули мене. «На ваш розсуд, мадам», — пробурмотів я й більше нічого виговорити не міг.
З ласкавою посмішкою вона зникла в сусідній кімнаті й через кілька хвилин з’явилася із заклеєним конвертом. Я ще не встиг дійти до сходів, як уже допитливо обмацував свій дорогоцінний конверт. Господи, чому ж я не зажадав двісті крон? Я вмирав від бажання заглянути в конверт і відразу ж, як тільки вийшов за двері, розірвав його й не повірив своїм очам: там лежало п’ять банкнот по сто крон!
— Виходить, як художник ви тоді коштували значно менше, ніж тепер як модель для фотографа, — розсміявся я.
— Для мене в той час п’ятсот крон були скарбом. А для партії тридцять тисяч доларів — не більше, ніж крапля в океані. Ви повинні навчитися розрізняти мене особисто й партію, гер Гофман!
Звичайно, згодом ціна на його картини злетіла на фантастичну висоту. У 1944 році, наприклад, одну з його акварелей купили за тридцять тисяч марок — я думаю, це була данина Гітлерові як державному діячеві, а не як художникові. Я сам опублікував альбом із репродукціями його картин, і в 1936 році відомий американський журнал «Есквайр» надрукував статтю про Гітлера-художника з кольоровими репродукціями його картин.
Навіть після падіння Німеччини американці продовжували виявляти величезну цікавість до картин Гітлера. Дві його акварелі — «Раценштадль у Відні» та «Старий двір» — були відправлені в Америку 29 червня 1950 року й, наскільки я знаю, дотепер знаходяться у вашингтонському музеї.
Лебідь, Леда й Адольф
У 1938 році серед виставлених полотен була одна картина кисті художника Падуа «Леда і Лебідь». Я подумав, що буде цікаво виставити цей твір сучасного художника на тему, популярну в мистецтві протягом багатьох століть. Технічно вона написана чудово, але зухвалість авторського задуму виражена, мабуть, занадто відверто, так що я відклав її вбік, аби запитати в Гітлера його думку.
Ця картина й на нього справила глибоке враження, але він побоювався, що вона здасться образливою деяким відвідувачам виставки, і вагався, не відважуючись дати остаточне розпорядження. Потім у нього виникла одна ідея.
— Таку картину може, мабуть, оцінити лише жінка. Запитаємо фрау Троост, дружину професора!
Фрау Троост досить довго розглядала картину й заявила, що не бачить причин не допускати її до виставки.
— От бачите, Гофман! Виявляється, ви сором’язливіші за жінку. Ця риса вашого характеру для мене — новина, — пожартував Гітлер.
Вердикт фрау Троост розвіяв усі його побоювання, й він наказав мені виставити картину, що я й зробив, повісивши її на видному місці. Але вночі мене розбудив телефонний дзвінок. Це була фрау Троост.
— Я не можу стулити очей, професоре! Ця картина не дає мені спокою! Я все думала й думала про неї і дійшла твердого переконання, що картину Падуа не можна виставляти на публіці. Будь ласка, поговоріть із фюрером, нехай він передумає!
— Я знаю Гітлера, навряд чи він змінить уже прийняте рішення, — відповів я.
Коли наступного дня я сказав Гітлерові про цей нічний дзвінок, він наполовину розсердився, наполовину розвеселився.
— Як це схоже на жінок! На них зовсім не можна покластися! Фрау Троост мала заздалегідь продумати всі свої заперечення. Тепер, коли я прийняв рішення, я від нього не відмовлюся!
Як я й очікував, «Леда» Падуа викликала багато суперечок — хтось був за неї, хтось проти, вона довго привертала загальний інтерес, і багато провідних членів партії, включаючи жіноче відділення, вимагали її зняти. Але знайшлося стільки ж меценатів, у яких вона викликала таке захоплення, що вони хотіли її придбати. Однак Мартін Борман випередив усіх.
Фюрер рейху і мистецтво
Найбільше Гітлер любив дарувати на дні народження, ювілеї та інші врочисті дати найближчим соратникам і провідним функціонерам партій, уряду й збройних сил цінні картини. Зі своєї досить великої колекції він відбирав роботу, що за сюжетом якимось чином підходила до характеру, звичок і професії отримувача.
Дорпмюллер, тодішній міністр транспорту й зв’язку, одержав на свій сімдесятирічний ювілей пейзаж Шпіцвега із залізницею; Онезорге, міністр пошти, «Стару поштову карету» Пауля Хея, Адміралові Редеру Гітлер подарував «Битву на морі» Віллема ван де Вельде, Герінгові, затятому мисливцеві, «Сокольничого» віденського художника Ганса Макарта. Доктор Лей отримав у нагороду «Підпилого ченця» Грюцнера, а для Геббельса на весільний подарунок Гітлер обрав «Вічний медовий місяць» Шпіцвега.
Гітлер проводив чітку межу між тими картинами, які здобував у приватний спосіб здебільшого в мюнхенських і берлінських торговців живописом або на аукціонах, і конфіскованими в ході кампанії з «охорони» предметів, що належали євреям, проведеної Розенбергом і його підручними. Останні він відмовлявся приймати у свою приватну колекцію.
Альфред Розенберг, у якого була штаб-квартира в Парижі, подумав, що зробить Гітлерові величезну приємність, презентувавши йому двоє надзвичайно коштовних полотен; одне з них — знаменитий «Астроном» Вермера з галереї Ротшильда, інше — не менш відома «Мадам Помпадур» Буше з колекції Лувра.
Гітлер прекрасно розумів, що полотнам немає ціни, але був страшенно незадоволений. Зробивши зневажливий жест, він заявив:
— Скажіть Розенбергу, що я не звик одержувати подібні подарунки. Ці картини повинні знаходитися в галереї, і доля їхня вирішиться, коли закінчиться війна!
Ставлення Гітлера до мистецтва передалося й іншим лідерам Третього рейху з Герінгом у перших рядах. Однак Геббельс та Рібентроп не збиралися відставати й теж відправляли своїх агентів на всі великі художні аукціони. Вони так підвищували ставки, намагаючись обскакати один одного, що більшість картин продавалися значно дорожче, ніж того заслуговували, і це суперництво кілька разів закінчувалося досить кумедними епізодами.
Одного разу Гітлер відмовився купувати картину Ленбаха «Бісмарк», бо вважав, що ціна занадто висока — за неї просили тридцять тисяч марок. Незабаром після цього картину виставили на аукціон у Берліні. — Вона мені потрібна! — сказав Герінг.
І коли аукціонник утретє вдарив молоточком, Герінгові довелося викласти за неї сімдесят п’ять тисяч марок!
Мені випало бути присутнім у момент, коли Герінг презентував картину Гітлерові на день народження. Той був вражений, коли отримав у подарунок картину, яку сам відмовився купувати, але, почувши її ціну, він страшенно розлютився. І незабаром установив «переважне право фюрера» на купівлю картин. Відповідно до цього указу жодну картину, що мала історичну й художню цінність, не можна було продавати або купувати без погодження з фюрером. Якщо Гітлер цікавився якоюсь картиною, він наказував генеральному директорові Дрезденської галереї Поссе, а після смерті Поссе його спадкоємцеві визначити її ціну.
Однак Герінг не вважав себе зв’язаним наказом фюрера, і одна картина ледь не стала яблуком розбрату між ним і Гітлером.
Амстердамський торговець живописом запропонував картину Вермера «Христос і грішниця» Гітлерові, і той відразу ж дав йому зрозуміти, що дуже зацікавлений у покупці. Коли Герінг почув про це й довідався, яку ціну пропонує Гітлер, він спритно його обійшов, заплатив півтора мільйона гульденів, і картина перейшла у володіння Герінга.
Гітлер дуже розсердився, але втішився думкою, що Герінг подарує картину йому для державної галереї, яку він планував заснувати в Лінці. Однак Гітлерові довелося пережити розчарування, тому що Герінг нічого подібного не зробив! — Добре, що картина хоч залишиться в Німеччині, — сказав Гітлер.
Фюрер любив ці картини
У австрійському Лінці Гітлер хотів побудувати найбільший у світі музей — після війни, — пише Die Welt. Гестапо крало й скуповувало для нього картини й скульптури протягом багатьох років. Німецький історичний музей задокументував у інтернеті «Лінцьку колекцію». Виявляється, Гітлер тяжів до творів мистецтва, що зображали ідилію.
Восени 1909 року він провалився на вступних іспитах до Віденської академії мистецтв, а з 1910 року значно скоротив свою художню діяльність. Але в 1920-ті роки Адольф Гітлер продовжував називати себе «живописцем». Він не втратив своєї особливої прихильності до мистецтва — до того мистецтва, що вже тоді вважалося ностальгійним.
Якби події розвивалися так, як уявляв собі Гітлер, то в 1950 році він відкрив би в австрійському Лінці свій «музей фюрера» — найбільшу в світі експозицію творів мистецтва. Будинок того мистецтва, яке він вважав значимим і твори якого під час війни за його наказом скуповували, конфісковували або просто крали по всьому рейху та анексованих країнах. У червні 1939 року він призначив Ганса Поссе, директора Дрезденської картинної галереї, особливим уповноваженим щодо майбутнього музею в Лінці — місті, яке Гітлер обрав для спокійної старості.
Німецький історичний музей (DHM) у Берліні продемонстрував повну колекцію з Лінца в інтернеті. Вона дозволяє подивитися всі 4731 твір мистецтва, у числі яких скульптури, меблі, порцеляна та гобелени. Кожен експонат супроводжується назвою, датою створення, даними про нинішнього й попереднього власників. Щонайменше 567 творів були конфісковані або продані не з волі власника.
«Лінцька колекція» дає можливість поглянути на політику в мистецтві, проваджену «третім рейхом», також за нею можна судити про смаки фюрера. Йому подобалися ідилічні провінційні сценки, і він колекціонував, у першу чергу, романтиків: мюнхенських і віденських майстрів XIX століття. Свою колекцію він постійно переглядав — спеціально складалися так звані «альбоми для фюрера». Усього було складено 32 таких альбоми — з них зберігся 21, вони перебувають у розпорядженні DHM.
У колекцію потрапила, приміром, картина Шпіцвега «Книжковий черв’як». Карл Шпіцвег став сьогодні уособленням усього міщанського, однак за життя мав славу, скоріше, критика тогочасності. Він був улюбленцем Гітлера. У цій колекції представлено 45 його робіт. Пасторальні сюжети в стилі модерн займають велику частину колекції і представлені роботами Людвіга фон Гофмана («Пастушок») і деякими картинами Арнольда Бекліна. Те, що вважалося в 1940-ві роки стилем модерн, у колекції відсутнє. Жодної картини, що представляла б уже розповсюджений у той час абстракціонізм, жодного імпресіоніста й ніякого реалізму простих соціальних сценок, представлених, наприклад, у творах Густава Курбе.
Мало еротики, багато зарозумілості
Натомість багато класицизму: святкування на честь Вакха, сцени з «Одіссеї» або героїчні полотна, такі, як «Тірольські борці за волю» кисті Франца фон Дефреггера. Можна тут побачити й такі картини, як «Сфінкс» Франца фон Штука, на якій містична тварина зображена в гордовитій позі — тут мало еротики, а багато зарозумілості. При перегляді всієї колекції з надлишком пишномовних жестів і жахливого кітчу виникає враження, що дивишся фільм Лені Ріфеншталь, тільки в олії.
Однак дослідниками була поставлена мета не лише відповісти на естетичні запитання. Федеральне відомство зі спірних питань щодо власності (BADV) у процесі створення цієї бази даних тісно співробітничало з музеєм. Його метою стало вирішити всі питання із власністю й по можливості повернути твори спадкоємцям колишніх законних власників. Частка украдених картин у творах Лінца, очевидно, не дуже велика — більша частина вже була повернута американцями після Другої світової війни. Але не вся.
Учасники віртуальної виставки звинувачують багатьох власників художніх галерей у колабораціонізмі й небажанні співробітничати й повертати картини. Скажімо, зненацька зникли деякі картини, що потрапили в колекцію до 1945 року, — можливо, деякі галеристи дотепер приховують реальні доходи, які їхні галереї заробляли на цих творах мистецтва років 60 тому.
За проектом Гітлера стояла фінансова сила: націонал-соціалісти інвестували в колекцію 130 млн. рейхсмарок. Найдорожчим предметом колекції була сцена в горах «На будівництві Чортового мосту», написана в 1924 році Карлом Блехеном. Суворий пейзаж, мало неба — наочний приклад симпатій Гітлера в живописі. Людина, яка народилася на рівнині у Верхній Австрії, мала слабкість до порізаних ущелинами гірських пейзажів. Крім того, ця картина прославляє чесного простого трудягу, який своїми руками підкорює природу (і відпочиває після закінчення робіт — у правому куті картини).
Дослідники, котрі займаються цією колекцією, ще не завершили роботи над базою даних: якщо в параметрах пошуку задати «Чортів міст», комп’ютер не видасть результатів.
Бібліотека Гітлера
Німецький фюрер збирав власну бібліотеку. Вона налічувала понад тисячу книг і зберігалася в резиденції Гітлера в баварському містечку Оберзальцберг. Після завершення війни колекція перекочувала до Вашингтона. Багато років вона не викликала особливого інтересу майже ні в кого, крім істориків, розповідає «Німецька хвиля».
«Коли колекцію переправили до Америки, вона налічувала три тисячі книг. Їх знайшли 1945 року в соляній шахті», — розповідає керівник відділення рідкісних книг бібліотеки Марк Дімунаціон. Тут їх, вочевидь, сховали від бомбових нападів.
Що ж читав Гітлер? Бібліотека містить довідкові, філософські праці, книги з архітектури, релігії та окультизму, твори про расизм та антисемітизм. Є тут, звісно, і знаменита Гітлерова «Моя боротьба».
Для істориків особливий інтерес становлять твори з ремарками фюрера. Він любив читати з олівцем у руках. «Дуже важливий у цьому плані є один із творів Пауля де Лагарда, де він порівнює євреїв із бактеріями, бацилами. Гітлер підкреслив деякі висловлювання блакитним олівцем. З інших джерел відомо, що для Гітлера це порівняння мало дуже велике значення», — розповідає історик Стівен Сейдж.
Зазвичай диктатор обмежувався тим, що ставив на полях книг знаки запитання чи оклику. Утім, стовідсотково нині не можна встановити, які саме з ремарок були зроблені його рукою.
«Ця людина була справжнім бібліоманом. Він завжди мав при собі книги і був невтомним читачем. Із погляду історії, нам дуже пощастило, що ми маємо деякі книги, котрі відігравали центральну роль у житті Гітлера та його ідеях», — переконаний історик Тімоті Рибак, який уважно вивчав ці книги.
Про результати своїх досліджень Тімоті Рибак написав працю «Приватна бібліотека Гітлера». Вона побачить світ у жовтні цього року. Крім того, в бібліотеці було знайдено книжку з дарчим написом від відомої режисерки Лені Ріфеншталь.
«Випадково ми виявили тут книгу 1937 року видання. Це збірник фотознімків Олімпійських ігор у Берліні 1936 року. Автор — відома режисерка Лені Ріфеншталь. Як і на багатьох інших книгах, тут є присвячення Адольфу Гітлеру», — розповів «Німецькій хвилі» керівник читального залу бібліотеки у Вашингтоні Кларк Аванс.wwww
Рукою талановитої режисерки написано: «Моєму фюреру із вдячністю та вірністю, Лені Ріфеншталь, грудень 1937 року».
Матеріали підготував Андрій Волощук
