Наталія Космолінська

Львів не лише географічно розташований на межі Центральної та Східної Європи, на межі Захід–Схід. Він і культурно, й історично вже тисячу років, від моменту своєї появи,– на перетині. Ситуація Львова – це ситуація одного з найжвавіших європейських перехресть, які не просто перепомповують туди-сюди велику кількість мандрівного люду. Це місто, яке «працює» концептуальним шлюзом, що сполучає дві відмінні генетичні і суспільні системи координат. Отож усі мистецькі імпульси, які генерує і транслює Львів – суцільний мікс тем, ідей, концепцій, досвідів, естетичних шкіл і практичних навичок. Історичний спадок Галичини, переобтяжений культурними цитатами, визначає її прозахідну орієнтацію і програмує форму мистецького вираження львівських художників. Проте філософсько-метафоричний пласт культури західноукраїнського регіону – від слов’янського кореня, з притаманною слов’янам претензією на глобальне осмислення загальнолюдських проблем і явищ. Камерний формат міста дозволяє львівському мистецтву зберігати «людське обличчя», а близькість Європи страхує його від небезпеки перетворитись на провінцію.

Ця невеличка добірка з десяти художників означує, бодай пунктиром, основні магістралі сучасної мистецької карти міста. Це покоління відомих, успішних, оригінальних за думкою і способом вираження особистостей, чия творчість сьогодні забезпечує Львову європейську славу.

Сергій Різниченко

Сергій Різниченко: між «тепер» і «завжди»

Цей живопис треба бачити в оригіналі. Жодні досягнення сучасної поліграфії не здатні відтворити «живу» соковитість форм і пульсуючу вібрацію полотен львівського художника Сергія Різниченка. Сеансом проявлення назвала б я процес, що відбувається в майстерні автора. Проявлення образів, настроїв, емоцій, якими насичений наш світ, якщо вірити, що ніщо не виникає нізвідки і ніщо не зникає без сліду.

Сюжет у Сергія існує лише натяком. Ми вільні шукати його тлумаченя на поличках пам’яті серед сотень тисяч файлів колись прочитаного чи побаченого. Але можна й покластися на спонтанну хвилю уяви і подивитися, на який незнайомий берег вона тебе вихлюпне. Час, костюм, деталі– лише камертон, що визначає тональність настрою. Тому присмак постмодернового маскараду не перетворюється на хитромудрий колаж-кросворд. Навіщо? Гра в знаю-не-знаю, упізнав-не-впізнав, читав-не-читав тут зайва. Сергій знає, що ми знаємо, і розмовляє з нами, як із давніми друзями, — недомовками. Ця дружня довіра — ще один щедрий дарунок автора, поза його розкішним (у класичному розумінні цього слова) живописом, нам, виснаженим безкінечними щоденними тестами на сучасність-інтелектуальність-просунутість… У нечіткості форми розчиняється банальність буття, натомість з’являється можливість зосередитися на справді важливому — відчути світ у моменті його рівноваги, зануритись у зупинений автором персонально для кожного з нас момент гармонії, коли «все добре».

Чим довше вдивляєшся в ці твори, тим глибше занурюєшся в інакшість їхньої реальності. Вона спокушає павутинним плетивом асоціацій, лабіринтами дежавю, складнопідрядними маревами снів… Ледь відчутні реверанси автора у бік давніх майстрів та імпресіоністичне ліплення фактури — лише засіб для нашарування кадрів багатовимірної складномовності світу на клапті полотна кілька метрів завбільшки. Саме так автор створює свій живопис — нашаровуючи на тло варіацію за варіацією, часом — на одному диханні, часом — днями або тижнями. Мірою остаточного проявлення твору є інтуїтивне відчуття миті довершеності, коли у роботі вже ніщо не дратує. Якщо проґавити її, процес нашаровування триватиме далі, до наступного моменту істини. Якщо ж його не припинити, він, здається, може тривати без кінця... Зрештою, твори Сергія — це і є один суцільний процес, одна кінострічка без початку та кінця, для зручності експонування розмонтована автором на окремі блоки-серії та твори-кадри. Але в цьому повторюванні немає жодної нудної монотонності, кожен твір проявляється за власною схемою, результат завжди непередбачуваний.

«Мені подобається, щоби живопис не був оповідним, закутим у графічну досконалість. Люблю, коли він стихійний, коли «кричить», напружує неочікуваною кольоровою плямою, або «стогне» млосними нюансами, «витискає» з кольору всі соки, або коли він засадничо легкий, і немає сенсу дошукуватися там чогось більшого. У будь-якому випадку, він має припасти комусь до душі. Тому, хто погодиться з ним жити», — Сергій Різниченко про свою творчість в альбомі «Про себе і про нього».

Роман Романишин

Роман Романишин: археологія часу

«Тут відсутнє рабство логіки. Світ, де трава може бути червоною, а небеса золотими, сірий день кольоровим, а чорне не завжди трагічне, бо цей світ керується своєю внутрішньою логікою та своїми законами. І ти маєш право написати ці закони сам». Роман Романишин

Від ілюстрації до медитації» — так у двох словах можна сформулювати творчий шлях відомого львівського графіка, живописця і скульптора. Пошук «власного формату» в мистецтві він розпочав із графіки. Школа львівської графіки була виколисана на традиції класичного європейського офорту й авангардних пошуках першої половини ХХ століття. Коли після Другої світової Львів опинився у силовому полі системи радянського абсурду, мистецтво графіки стало оазою для українських дисидентів від мистецтва, інтелектуалів, представників андеґраунду, неформалів і космополітів — тобто, всіх, хто не хотів під одну ковдру із соцреалізмом. Це був окремий герметичний світ, у межах якого діяла система світових мистецьких вартостей. «Під його сонцем» і сформувалась авторська мова Романишина як синтез традиції (європейської, національної, регіональної) та сучасних інтернаціональних культурних кодів.

У блуканнях лабіринтами філософії та культури — власної, української та світової — він зібрав солідну колекцію символів, з яких складав свої перші поетичнометафоричні серії офортів та меццо-тинт. Але що глибше він занурювався в архаїчні пласти цивілізації, то більше його спокушала не форма, а колір. Саме колір став для Романа «перепусткою» у світ первісних вражень і прадавньої магії, адже історія кольору — ровесниця історії планети. Через колір художник пропонує відчути Час не як плинність, а як систему статичних координат, у яких Світ існує від моменту створення. Аби подолати товщу часу між нами і минулим, він «роздягає» матерію до її енергетичної структури. На цьому рівні не існує звичних для нас оцінкових критеріїв, життя пульсує в молекулярному ритмі, а з його формальних характеристик розпізнається лише колір. Фіксуючи його емоційний тембр, повторення відображень, відображення повторень, художник дає нам шанс відчути першооснову речей, прочитати першотекст універсального світового міфу.

Романишин активно експериментує не лише з фактурою і простором, але й зі звуком. Інтерактивність його творів — додатковий поштовх до медитації, можливість осягнути звуковий вимір Всесвіту. Щоби не «сфальшувати» природної тональності, Роман працює лише з живими, теплими матеріалами: глиною, деревом, каменем, бронзою. Його останнє захоплення — левкас. Ця стародавня іконописна техніка підкреслює медитативну, сакральну зосередженість живопису художника.
«Кожне полотно — це ще одна спроба відповісти на запитання, що є цей особливий вид людської діяльності, котрий ми називаємо мистецтвом, — каже художник. — Що таке, власне, живопис? Пошук гармонії? Можливо. Але гармонії внутрішньої. Пошук глибинної рівноваги. Вишуканий спосіб передачі вражень та емоцій. Адже світ повен кольорів…»

Наталія Космолінська, історик мистецтва

Дарія Зав’ялова

Дарія Зав’ялова: побачення в Камелоті

Творче кредо львівської художниці Дарії Зав’ялової складається з двох «Т»: «ТЕКСТИЛЬ–ТЕАТР».

Текстиль

Дарія закінчила Львівську національну академію мистецтв, кафедру художнього текстилю. Її творчий стиль — синтез класичного гобелену з батиком та аплікацією. Текстиль, який сьогодні одночасно — і живопис, і скульптура, і сценографія, для Дарії — бездонний творчий «клондайк». Вона охоче експериментує, або, як сама каже, «бавиться у текстильні бірюльки». Сплести і вив’язати Дара може все, навіть писанки, які називає відповідно — в’язанками. Кілька років тому вона виплела класичну японську чайну церемонію під романтичною назвою: «Позаминулої осені я читала Кавабату». Тут усе як годиться: чайник, чашки, циновка, навіть чаїнки. Але все… з льону. Тепер вона виплітає ляльок. У її колекції вже є зграйка мініатюрних янголів та ельф з ельфинею.

Гобелени Дарії Зав’ялової — незвично для сучасної недбало-брутальної мистецької манери щемливо«сецесійно» гарні. Дарії вдається поєднувати вишукану форму з інтелектуальним змістом. Любов до готики з її романтикою легенд про Короля Артура та лицарів круглого столу, культом Прекрасної Дами, містичною привабливістю загадкової казкової тварини — єдинорога— спровокувала Дарію створити гобелен «Побачення у Камелоті».

А багаторічна закоханість у поезію Йосипа Бродського втілилась у великий цикл «Нізвідки з любов’ю». Сім великих робіт і кілька мініатюр, витканих у техніці класичного гобелену, «інкрустованого» ручним розписом по шовку — не ілюстрація. Скоріше — варіант віртуального листування з поетом на теми, близькі обом: тут і Стародавній Рим, і декоративно-карнавальна Венеція, і життя великого поета, і власні реалії Дарії…

Театр

Дарія Зав’ялова — головний художник Першого українського театру для дітей та юнацтва, відомого в народі як «ТЮГ», та один із кращих сучасних українських художників театрального костюма. Костюмовані нею вистави прикрашають сцени театрів Львова, Тернополя, ІваноФранківська, Дрогобича, Дніпропетровська, Луцька. Кожен костюм «від Дарії Зав’ялової» — це ключ, логотип, код образу, важливий не менше за драматургію та режисуру.

Дарія Зав’ялова: «Ці дві мої любові— театр і текстиль — існують, практично не перетинаючись, у паралельних площинах. Адже текстиль — це, перш за все, мистецтво усамітнення і медитації. Коли я працюю в текстилі, я — річ у собі, сам на сам із матеріалом, ідеями, відповідальністю. А театр — мистецтво публічне. Там ти пов’язаний із морем людей. Твоя творчість уже не цілком твоя, тому що її виконує кілька цехів: кравецький, бутафорський... За своєю суттю найближче до театрального костюма стоїть мода «haute couture», саме тому кутюр’є дуже високого ґатунку вдало працюють у форматі театру та кіно. Я не відкрию Америки, якщо скажу, що костюм на сцені — це, в першу чергу, образ. Для кожного ескізу я витворюю власний графічний код, відповідно до якого обираю папір, стиль, техніку. Я програю для себе кожен образ перед тим, як придумати для нього костюм, хочу на собі відчути його характер, пластику, міміку. І якщо ти влучив, то далі твій образ може щось підказати й акторам, і хореографам, і навіть режисерові».

Наталія Космолінська, історик мистецтва

Влодко Костирко

Влодко Костирко: Львів приречений на ностальгію

Відомий львівський художник, історик мистецтва і дизайнер в одній особі, естет, інтелектуал, автор стильних ретро-інтер’єрів, один з ідеологів дискурсу галицького сепаратизму, Влодко Костирко — людина концептуальна від тімені до останньої волосини пензля. Його «гостра готична» постать у чорному дуже пасує до вкритих патиною часу декорацій Старого Міста — він здається ожилим персонажем власних полотен.

Його харизматична особистість суттєво впливає на формування романтично-ностальгічного іміджу Львова. Без мистецьких проектів Костирка, без його авторських втручань в екстер’єр центру, без «обжитого» ним простору кнайпи* «Під синьою пляшкою», «Кабінет-кафе», галереї «Три корони», винарні «One» Львів сьогодні годі й уявити.

«Минуле також треба створити. Доба стає минулою, коли вона зафіксована, — писав угорський письменник Дюла Ієші. — Для створення минулого, чогось вартого, інколи потрібно більше сил, ніж для створення сучасного…» Романтик Влодко Костирко оце вже понад десять років щодня власне цим і займається: скрупульозно реконструює всіма доступними йому засобами міф Львова: літописного, готичного, ренесансного, барокового, часів «золотої доби бабці Австрії» та улюбленого імператора ФранцаЙосипа… Як озвучує сам художник: «Я тужив за ліпшими часами для мого міста. За славою столиці Червоної Руси — як міста цивілізації та освіти. За часами, коли мало чи не кожен ліпший львівський купець був доктором філософії, права чи медицини. За часами, коли Львівська Рада мала наймудріших патриціїв. Патриціїв, котрі після закінчення Краківського Університету студіювали в університетах Болоньї, Падуї, Рима, Парижа...» (Влодко Костирко, Nostaljgija, abo EX ORIENTE TENEBRIS, ZAXID.NET). Повернути рідному Львову його славу, загублену недбалими спадкоємцями в лабіринтах історії, — мрія художника, яка його стараннями потроху стає реальністю.

«Історія держави мусить бути привабливою», — вважає Влодко. Замість дратуватися через недолугі штампи офіційної «селянської» версії минулого України, він візуалізує власну, лицарську, історію земель колишнього королівства Галиції та Лодомерії. За відсутності іконографії українських князів, королів, воєвод доби Середньовіччя і Ренесансу, мистецький процес створення Пантеону галицьких достойників перетворюється на науково-дослідницький. Ґрунтовна мистецтвознавча освіта (Католицький Університет у Любліні, Польща) дозволяє художнику вільно оперувати художньою манерою давніх майстрів та арсеналом цитат європейської історії мистецтва для конструювання своїх складнопідрядних композицій-тестів. Його мета — спровокувати мистецький дискурс в історичній царині, відкрити для публічного огляду виразки національної історії, розвінчати героїв, створених радянською системою, та увінчати лавровим вінком чоло тих, хто справді, на думку художника, доклався до слави України.

Твори Влодка Костирка — скрупульозно продуманий мікс історії, іронії та еротики. Костирко-художник любить зводити в одній площині врочисту агресивність металу і трепетну вразливість живого людського тіла. Костиркакультуролога цікавить процес препарування стосунків Ареса і Ероса, Заходу і Сходу, Цивілізації і Варварства. Костирко-громадянин сподівається, що результати його історико-мистецьких експериментів хоч якимось чином придадуться для напрацювання європейського іміджу його країни.

Тому Костирко провокує, дивує, вражає, дратує, ставить запитання і відповідає — тим, хто шукає...

Ігор Романко

Ігор Романко: геометрія буття і буяння

Земна твердь, небо, вода, сонце, зорі, дереваквіти — незмінні складові нашого Світу від моменту сотворіння донині. Щось більш просте і водночас більш містке годі собі й уявити. Щоденна радість і щоденне горе втрачають свою гостроту з часом, натомість схід сонця ось уже мільйон років поспіль щоранку вражає своєю щемливою красою мільярди землян. Тисячі тисяч митців усіх часів і народів тисячоліттями намагаються відтворити в матеріалі нюанси портрета біосфери планети, тож сьогодні надзвичайно важко «сказати» щось оригінальне на тему пейзажу. Тим не менше, львівському художнику Ігореві Романку вдалося уникнути банальності в цьому форматі.

Експерименти українського авангарду 1920-х— 1930-х із його намаганнями схрестити модернізм і архаїку візантійської традиції довели, що національна культура з її іконою, мозаїкою, фрескою, різьбою, вишивкою, килимом, писанкою є невичерпним донором ідей для культури індустріального й постіндустріального суспільства. Михайло Бойчук мріяв бачити «мистецтво у фактурі образу, а не в темах». «Не досить спостерігати явища в природі, — писав Бойчук. — Вони мусять бути уняті в засумовану форму».

Ігор Романко інтуїтивно втрапив на стежку, яку почали мостити бойчукісти, звернувшись, за їхнім прикладом, до першоджерел: іконопису і народного мистецтва. Запозичені в ікони площинність і статичність форм дозволяють Романкові вільно оперувати категоріями простору й часу. Умовно потрактована, узагальнена до символу і знаку реальність набуває монументальної позачасовості, що дозволяє «читати» цей живопис у будь-якому напрямку: і згідно з лексикою сучасного постмодерну, і «назад», занурюючись у літописні глибини.

Застосовуючи прямокутний ритм і «плакатну» стилізацію сюжетів, Ігор Романко майстерно адаптує реальний пейзаж із його теплом і лагідністю ранків, тріпотінням полудневого вітерцю, ширянням птахів між хмарами… до рівня орнаменту. Автор активно використовує можливість «літописати» Світ, дивлячись на нього згори. Виходить такий собі філософсько-медитативний «килим» із виразним присмаком отієї лірично-метафоричної пісенної поетичності, якою так славиться українська народна творчість. Бездоганна архітектоніка композиції в поєднанні з вишуканим, лаконічно-меланхолійним колоритом дозволяють автору віртуозно балансувати на грані між «фолком» та інтелектуальним мистецтвом. В умовах тотальної профанації «народної» теми в сучасному українському мистецтві живопис Ігоря Романка є переконливим варіантом симбіозу системи пластичного бачення неоконструктивізму й вітальної магії національної традиції.

«На старі килими можна дивитися, як на зачаровані грядки, що на них ніколи цвіти не в’януть: одні темні, як земля, цвіти, ясні — другі, як земля по дощі; треті, жовті, як мохом порослі, висвітлені сонцем; інші сині, а цвіти на них, як з води виростають… Не треба думати, що назавсігди пропаде наше багацтво вікових здобитків у всіх відногах штуки. Але щоб перегодуватися через зиму занепаду і тяжкий передновок, ми повинні позбирати остатки хліба, заки їх знайти можна…» (М. Бойчук, Літературнонауковий вісник, 1912 рік).

Наталія Космолінська, історик мистецтва

Володимир Богуславський

Володимир Богуславський: пропозиція мовчазної мандрівки

Сама лише згадка прізвища цього художника здатна викликати погідний настрій. Так і його полотна генерують дивовижний для нас, зациклених на безперервному русі, спокій. Його світ без людей, без агресивної ініціативи homo sapiens, застиг у нірвані первісної гармонії існування. Розкадрована рамами тиша сконцентрована до консистенції вічності. Дерева, Будинки, Місяць, Вода, Човни, Дощ, Осінь, Яблука, Гарбузи, Коти, Квіти… Узагальнені до алгебраїчних формул, вони набувають біблійного — від моменту Сотворіння і назавжди, в кожній точці часу і простору — тривання. Мрія, міф, міраж, ілюзія, ідеальна постмодерна ілюстрація до славнозвісного ґетівського: «Спинися, мить! Прекрасна ти!»

Автор цього медитативного живопису — лагідний неговіркий мрійник Володимир Богуславський. 35 років тому проміняв столичну метушню рідного Києва на романтичний, занурений в історичну меланхолію Львів. Чутливого на нюанси художника спокусила європейська естетика міста і його мешканців. «Залізна завіса» у прикордонних «провінціях» була тоді не настільки щільною, як на решті території Союзу, тож від початку 1950-х Одеса, Львів і Ужгород стали центрами українського нонконформізму. У герметичному «горщику» львівського мистецького середовища в ті часи можна було зустріти й людей із дипломами мистецьких академій Кракова, Мюнхена, Відня, Парижа, Петербурга, і дисидентів усіх національностей, і перше покоління радянського андеґраунду, і решту неформалів. Цей суперпоживний для розвитку творчої особистості коктейль із колоритних людей та оригінальних ідей вивів на мистецьку арену Львова 1970—1980-х креативні особистості, які декларували концептуальний урбаністичний індивідуалізм: Володимира Пінигіна, Олександра Аксиніна, Юрія Чаришникова, Романа Жука, Володимира Богуславського… Їхня творчість, у свою чергу, стала однією з причин, які спровокували справжній «демографічний вибух» у мистецтві Львова 1990-х, появу активного покоління західноукраїнських постмодерністів, таких, як Ярослав Максименко, Ярослав Шимін, Влодко Кауфман, Влодко Костирко, Юрко Кох, Євген Равський, Олег Денисенко…

Формальна естетика європейського постмодерну з її рафінованими геометризовано-декоративними пошуками знайшла вдячного адепта в особі Володимира Богуславського. Занадто суха й раціональна на перший погляд система надала художникові унікальну можливість зануритись у свій ефемерний герметичний світ, ізольований від катаклізмів і розчарувань реального життя. А цитатна природа постмодерну дозволила апелювати до перевірених часом сюжетів світової класики, адаптуючи їх до сучасної абетки мистецьких кодів та символів. Зосередженість, споглядання, тиша — інструменти художника на шляху до мети, що полягає у віднаходженні золотої середини між життям та мистецтвом.

В умовності мерехтливого сонячно-місячного сяйва пейзажів і натюрмортів Володимира Богуславського банальність реальності перетворюється на філософські метафори з категорії одвічних роздумів людства про сенс буття і шкалу справжніх цінностей.

Наталія Космолінська, історик мистецтва

Сергій Міхновський

Сергій Міхновський: декоративні пригоди в країні постмодерну

Гарні пригоди переважно трапляються з гарними людьми… Відчуття життя як свята — це справді рідкісний і коштовний дар. Відчувати, що троянда — втілена краса, і ніжно малювати троянду. Малювати розкішних птахів — папуги варті Вашого пензля, Майстре! І ще — таємничі жіночі очі, магнетичні брівки, губки, завиточки, волосся, виплекані нігтики, точені ніжки, забуті балетки… Попелюшки — це образи світу з мерехтливих різнокольорових квадратів, крапок, звивистих ліній, у якому бути казково. Жити казково — серед ельфів і чарівних кішок — невже це ще можливо?

Віктор Неборак Сергієві Міхновському

Одинадцять років тому на моєму життєвому шляху виник молодий чоловік помірно богемного вигляду з життєрадісним поглядом і дещо екстравагантною, як для Львова часів розпалу фінансової кризи, ініціативою відзначити десятиліття з дня смерті легенди поп-арту Енді Ворхола. Так я познайомилась із львівським художником Сергієм Міхновським — генератором елегантних ідей, натхненним організатором і виконавцем несподіваних проектів, відкритим до цікавих людей і нових пропозицій світу. А ще Міхновський — «сонячна людина» і дуже гарний художник.

Хоча любов до Ворхола — на все життя, і Сергій не уникає найменшої можливості вшанувати творчість останнього з арт-могікан ХХ століття, але в світі ще стільки цікавого… Проте це не означає, що Міхновського носить у мистецьких просторах без штурвала і вітрил. Навпаки, кожен його наступний проект є логічним продовженням попереднього. Усі вони ґрунтовно продумані, на совість сконструйовані й елегантно «зшиті» — дається взнаки професія архітектора. Поп-артівська серія Міхновського не просто відкривала львів’янам очі на одну з провідних мистецьких течій ХХ століття, яка за радянських часів була персоною нон-ґрата в українському мистецтві. Сергій Міхновський дуже тішився сам і хотів, аби й ми потішилися з того факту, що один із авторів «обличчя» сучасного світового мистецтва — українського походження, а до його рідного села на Словаччині зі Львова — трохи більше 300 км.

Об’єктом наступного мистецького «дриґу» Міхновського став mail-art (пошт-арт) — власне, «яблучко» з поп-артової гілки. В умовах, коли Україна тільки почала входити у світ як самостійна держава, міжнародний mail-art проект із актуальною для всіх часів і народів темою «Гроші, гроші» став однією з нових пропозицій її культури. До ажіотажу навколо теми перетину тисячоліть Сергій Міхновський доклався душевним перформансом «Час. Хроніка століття (День 31 грудня у львівській періодиці ХХ століття)» — така собі спроба усвідомити історію світу впродовж одного, символічно підсумкового, дня. У ХХІ столітті Сергій уже встиг скуштувати лаврів «тандемного малярства» — малювання удвох на одному полотні (проект «Два в одному») та інтриги малювання «наосліп» — коли один не знає, що малює на своїй частині другий, а потім те поєднують і дивляться, що вийшло (проект «Антисиметрія»). Останній проект Сергія Міхновського — генетичний: зворушливе освідчення в любові двом рідним містам — Сяноку і Львову.

Окрема неперевершено естетично і психологічно приваблива сторінка творчості Сергія Міхновського — його живопис. До вироблення життєрадісного декоративноклаптикового стилю Сергія Міхновського доклався «вітражний» досвід із його естетикою фрагменту, графіки жилки й локальними кольорами. А також наслідки зосередженого вдивляння у структуру живопису Вермеєра, який використовував крапки, коли йому явно бракувало рельєфу. Одним словом, кому крапка, а кому — праатом, із якого здатен вирости новий Всесвіт.

Наталія Космолінська, історик мистецтва

Анна Атоян

Анна Атоян: добрі казки про головне

На те, що життя «маленької» людини по вінця переповнене парадоксальними, фарсовими, сюрреалістичними сюжетами, нам відкрив очі ще Микола Гоголь. Відтоді світ устиг змінитися кардинально, а ось життя залишилося таким, як було двісті… або й дві тисячі двісті років тому: в нього завжди напоготові по ложці дьогтю на кожну нашу бочку меду. Єдина панацея від дрібних прикрощів та великих розчарувань — почуття гумору, погляд на світ «примруженим оком».

Більшість своїх сюжетів примружене око львівської художниці Анни Атоян виловлює в каламутних водах і тихих чорториях річки буденності. Потім вона дбайливо, «рибку» до «рибки», сортує їх, чистить від «луски» зайвих деталей, кадрує, щоб у фокус потрапив потрібний акцент, додає трохи перчику іронії, присмачує ретро… І виходить іще одна добірка ілюстрацій до трагікомічного роману, назва якому — «життя». Кожен із нас його пише, як може, а Аня фіксує, як воно нам виходить. Акварельна фактура розпису по шовку ідеально співпадає з ідеєю автора: розмити межу між реальним і уявним світами. Тож, на перший погляд, банальні сюжети при уважному розгляданні виявляються стовідсотковою фантасмагорією, натомість абсолютно абсурдні ситуації майже одна до одної списані художницею з натури. Обрана Анною Атоян стилістика — найближчого до нас у часі ретро 1930-х — допомагає зображенню набути достовірної інтимності листівки з родинного альбому. І водночас тримає реальність на відстані певної умовності дії в умовному часі та просторі.

Декоративна аморфність поз усіх оцих меланхолійнозамріяних старших-молодших жінок, чоловіків, дітей, котрі старанно «дивляться в об’єктив» творчої уяви Атоян, оманлива. Подумки вони десь далеко від невибагливих реалій свого нехитрого життя, виставленого до огляду. Цей вдало знайдений художницею прийом присутньої відсутності посилює кінематографічний ефект сприйняття. Твори Атоян скидаються чи то на стоп-кадри з баченого колись у дитинстві фільму доби німого кіно, чи то на фрагменти забутого сну, коли смутно відчуваєш присмак знайомих подій, що відбувались чи то з тобою, чи то з твоїми друзями-родичами… Хто зна… Анна настільки відповідально й скрупульозно добирає костюми, декорації, аксесуари, навіть колорит, що їй удається обійтися мінімумом деталей, аби розповісти максимум життєвих колізій і драм своїх героїв. Проте при всій «висюсюканості» кожної портретної характеристики, всі персонажі Ані подібні один до одного, як огірки з однієї грядки. І всі вони подібні до Анни, хоча сама вона стверджує, що більше — до доньки. Тільки зовні, ясна річ. Насправді й герой, і сюжет у Анни Атоян — один-єдиний. Іронічно «про справжнє» вона пише груповий портрет великої народної мрії про Dolce vita — щоби все було, як обіцяло дитинство: замки, принци на білих конях, принцеси з горошинами і без, «красиве» кохання з червоними трояндами, золоті гори, небо в діамантах… Тому у всіх героїв Анни Атоян однаковий погляд — погляд людини, яка напружено чекає на свою казку.

Наталія Космолінська, історик мистецтва

Сергій Савченко

Сергій Савченко : cимфонія попереду

Спершу було скло. Його розпечена маса спокушала потужністю вітальної пластики і несподіваними сюрпризами фактур. Але експерименти з гутним склом — справа дуже недешева та обтяжливо залежна від технології процесу. Тому випускник кафедри художнього скла Львівської академії мистецтв Сергій Савченко віддав перевагу живопису. «Живопис — це дуже просто, це лише правильний колір на правильне місце», — вважав Кончаловський. Тож уже одинадцятий рік Сергій Савченко вправляється у влучності.

Проштудіювавши кращий колористичний досвід львівської школи малярства другої половини ХХ століття (Роман Сельський, Володимир Патик, Михайло Демцю, Борис Буряк, Сергій Гай) Сергій Савченко енергійно рушив далі в пошуках нових, більш дієвих, більш екстремальних засобів виразності мови живопису. На першому етапі його цікавило «витиснути» максимум ефекту світіння зі «співпраці» кольорів. Власне об’єкт живопису за такої постановки питання відсувається на другий план, художник використовує реальність, як трамплін, аби перевести наявний предметний ряд у формат чистого кольору. Тож вибір теми для Савченка — переважно спонтанний, із того, що «під рукою»: натюрморт, жіноче тіло, часом — пейзаж. Але захоплення суто формальними спецефектами має ту ваду, що, досягнувши омріяної вершини віртуозності, опиняєшся перед вибором: заспокоїтись на лаврах успіху чи спускатися донизу й починати шукати нову мету. Пластична інтуїція убезпечила художника від спокуси експлуатації набутого декоративно-екзотичного, «салонного» іміджу, і Савченко спустився.

Віднайдення колористичного еквіваленту для руху стало наступною планкою художника. Аби не зірватися з тонкої линви між реалізмом і абстракцією, Сергій проявляє чудеса фактурного еквілібру. Йому вдалося знайти свою абетку відтворення дії через систему графічних натяків. Вібруючий уривчастий контур, прошкрябаний у пастозному фарбовому шарі, наближається у Савченка до абстрактного символу, залишаючись водночас пам’ятним знаком форми, що його породила. У такий спосіб художник «розвертає» уяву глядача вглиб його власного оптичного досвіду. Він свідомо відмовляється від будь-якої конкретики плями чи контуру, надаючи своїм оптичним ілюзіям присмаку безкінечного топографічного тривання у часі й просторі.

Стратегічна мета останніх живописних серій Сергія Савченка — втілити в кольорі реальність почуття. Він намагається буквально «просочити» нас кольором, сумістити бодай на кілька миттєвостей глядача з енергією, що її генерують його полотна. «Бачити — означає відчувати очима», — декларував один із батьків напрямку «живопису світла» Джеф Верхеєн. Сергій Савченко постійно шукає нових шляхів удосконалення нюансів своїх відчуттів бачення світу і засобів зробити свій досвід доступним для нас. Він завжди в дорозі…

Наталія Космолінська, історик мистецтва

Михайло Демцю

Михайло Демцю: кольорова учта

З легкої руки Олекси Новаківського, який не шкодував фарби задля досягнення максимального експресивного ефекту своїх творів, і не без впливу Романа Сельського, котрий дуже вдало адаптував декоративний шарм французької малярської школи на рідному ґрунті, львівські митці вже століття торують шлях «життєрадісно-фактурного» живопису. І настільки активно, що мистецтвознавці навіть змушені були винайти для цього явища назву — «львівський колоризм». Колоризм по-львівськи — це коли на полотні дуже багато дуже яскравої фарби. За цими ознаками руку львівських художників можна безпомилково впізнати у будь-якому товаристві.

Найпастозніший і найколоритніший з усіх львів’ян — Михайло Демцю. Сьогодні важко уявити, що починав свій мистецький шлях художник із делікатної техніки акварелі. Вітальна сила Демцю настільки потужна, що бурхливі емоції його живопису буквально «переливаються» за рами. У в’язкому мареві його пейзажів вода набуває консистенції розплавленого металу, а густе сонце сплавляється із м’якою, як тепле масло, землею в суцільну розпечену субстанцію. Одним із «батьків» цього «протуберанцевого» колориту Михайла Демцю, без сумніву, є мистецтво його рідної Гуцульщини. Різнобарв’я мальованих на склі ікон, пишно розписані глечики та кахлі, різьблене кухонне начиння, щедро прикрашений вишивкою одяг і розцяцькована зброя... — усе це буяння етнографії та демонології гуцульського світу спровокувало не одне покоління митців: Лесю Українку — на «Лісову пісню», Михайла Коцюбинського — на «Тіні забутих предків», а великого мольфара кінематографа ХХ століття Сергія Параджанова — на шедевральну екранізацію. Проте Михайлові Демцю строкатої гуцульської спадщини виявилося замало, тож він додав до неї ще й щедросонячної, соковито-виногронної фактури Закарпатської школи. Результат виявився настільки феноменальним, що художника помітили не лише на Батьківщині, але й у пересиченій епатажними експериментами Європі.

Нині Михайло Демцю в Європі — постійний гість. Але їздить туди вже не по гроші, а по враження. Особливо люблять художника у Франції та Німеччині. Малює ж Демцю вдома, орієнтуючись не стільки на зорову пам’ять, скільки на емоційну: в дощ у Львові йому раптом нагадається вечір десь у Барселоні, човни, устриці, вино із присмаком сонця… Натомість за кордоном йому подобається бавитися в атракції. Так, 2006 року у Франкфурті-на-Майні, доки відома флейтистка грала, він малював її портрет, і мусив закінчити разом із останнім акордом. Або взяв і розписав одну з порцелянових ваз фірми «Розенталь», і настільки влучно, що тепер йому замовляють іще. Хоча національна тематика вже не домінує у творчості художника, генетика його живопису, незалежно від теми, залишається українською — щедрою на емоцію, колір і буяння буття.

Наталія Космолінська, історик мистецтва