Оля Рондяк. 2007. Фото: Петро Рондяк

Герої її малюнків — ляльки. Здавалося б, ну що за дивина — малювати ляльок? Причому не різних — за видом, призначенням, колоритом, не витончено-повітряну порцелянову чи, навпаки, безлику українську лялькумотанку в національному строї. Ні, йдеться про двох звичайнісіньких ляльок, які з’явились у неї ще тоді, коли не було кого ними бавити. Сьогодні її троє дітлахів уже мають інші, доросліші іграшки, і ляльки виконали своє основне призначення. Утім, хто сказав, що воно основне?

Хлопчик і дівчинка в українському національному одязі виявилися цілим світом, побаченим художницею Олею Рондяк, ключиком, який допоміг їй виразити своє відчуття материнства, а також бачення стосунків між чоловіком і жінкою — відкритих і цнотливих, чистих і романтичних, світлих і сонячних, і світ дуже український — за колоритом, матеріалом, фактурою, за духом, врешті-решт… Жодного нездорового одухотворення неживих предметів — ляльки залишаються ляльками, просто художник наділений даром бачити божественне в усьому, і для того, щоб виразити себе, проявити свою жіночу і людську сутність, йому не треба нічого надзвичайного. Потрібно лише побачити себе — наприклад, у двох ляльках, придбаних багато років тому у звичайній київській сувенірній крамниці…

Ми зустрілися у київському готелі «Імпреза», власник якого, якось побачивши картини Олі Рондяк, запропонував їй організувати там постійну виставку-продаж її «лялькової» серії. Тендітна жінка зі щирою осяйною посмішкою і відкритим поглядом великих спокійних очей, Оля Рондяк виявилася дуже вдумливою і цікавою співрозмовницею. І те, що на інтерв’ю вона прийшла із зошитом, списаним своїми думками, лише підтвердило, наскільки серйозно ставиться до того, що робить і каже. Вона все осмислює з точки зору глибокого зв’язку з людською природою та власним духовним розвитком, тож розмова вийшла філософською. Специфічний діаспорний акцент Олі додавав спілкуванню якогось особливого колориту.

— За фахом я психотерапевт. Коли виходила заміж, то знала напевне лише те, що хочу бути матір’ю, тож свої кар’єрні устремління поклала на поличку. Але, сидячи вдома з дітьми, почала потроху малювати. Почалося все з реставрації та розпису старих антикварних меблів, які, власне, й робилися для дітей.

— Коли у Вас з’явилися Ваші «персонажі»?

— Коли вперше жила в Україні. Я тоді вже думала про материнство. Цікаво, що для дітей ці ляльки не стали аж надто цікавими іграшками, а зі мною вони часто потім подорожували до Америки і знов до України. Коли шість років тому вже вдруге приїхала жити в Україну, почала брати уроки малювання. Моїм учителем був відомий український художник Юрій Соломко, знаний своїми творами, у яких поєднано географічні карти, фотографії та живопис. Наші уроки зазвичай закінчувалися філософськими суперечками про природу творчості та індивідуальність самовираження художника. Врешті-решт ці суперечки зробили з нас добрих друзів, ми обоє чогось навчилися.

— А й справді, у Вас самобутній стиль, близький до наїву, і, мабуть, варто бути обережним, аби, здобуваючи професійні знання, не втратити індивідуальності.

— Так, тут справді баланс дуже делікатний. Думаю, що в наших суперечках я відстоювала саме свою індивідуальність.

— Як же справа дійшла до ляльок?

— Мені врешті стало нудно малювати натюрморти з квітами, овочами та фруктами, і я попросила дозволу принести своїх ляльок. Почала малювати на папері. Я тоді трохи займалася дизайном одягу, знайшла старовинне домоткане полотно, і почала малювати на ньому. Потім з’явився колаж.

— Як ви самі визначаєте жанр ваших робіт?

— Це цікаве запитання. Я не знавець термінології, але мені здається, що ті матеріали, які я використовую, усе те, що є довкола мене в цю мить, мої переживання, мій стан у момент малювання в сукупності й дають назву тому, що в результаті з’являється. Я б назвала його просто: «тепер». Недарма ж кажуть, що минулого не існує вже, а майбутнього ще, і єдине, що є — це «тепер»… Мені ця філософія дуже близька. Але для того, аби цією філософією жити, потрібен спокій. Я мушу його знаходити щодня — хоча б на певний час. Допомагає йога, плавання, медитація. У стані спокою дуже легко приходять відповіді на свої внутрішні запитання. І приходять вони не з голови — розум здебільшого лише заважає. Те ж саме з картинами — вони приходять у стані спокою. Я багато чого малюю, але ця серія з ляльками вийшла дуже живою. Мені здається, що цей танець між головою та інтуїцією мені тут удався — люди це відчувають. Думаю, коли людина досягає такої гармонії, вона переходить на інший щабель розвитку.

— Ви від початку тяжіли до етнічного стилю?

— Це все через те, що моє коріння українське. Мої батьки, народжені в Україні, були вимушені під час Другої світової війни виїхати до Америки. Вони виховували нас в українській традиції — для них було дуже важливо, аби ми, діти, виросли українцями. Але просто наслідувати, відтворювати традицію, мені здається, замало. Має бути твій власний шлях, твоє самовираження, врешті, твій внесок у розвиток і поглиблення традиції.

— У Вашій родині хтось малював?

— Зовсім недавно я раптом збагнула, що мої роботи дуже схожі на роботи моєї бабці. Коли її вислали до Сибіру лише за те, що вона була українською патріоткою, бабця, яка ніколи не мала стосунку до художньої творчості, почала вишивати на мішковині ікони — голкою, зробленою з риб’ячої кістки, та нитками, витороченими з одягу. Думаю, саме творчість допомогла їй пережити усе те жахіття.

— Яка доля цих ікон?

— Вони дійшли до родини через багатьох різних людей. Їх переправили до мого діда, її чоловіка, який у 1945 році виїхав із донькою — моєю мамою — з України: тоді саме відбувалися розстріли української інтелігенції, а дід був професором школи українознавства у Коломиї і великим патріотом. Через чотири роки вони після поневірянь опинилися в Америці. Бабця до них приїхати вже не змогла — вона повернулася з Сибіру, але дуже швидко пішла з життя. Це трагічна родинна історія, і її біль живе у мені… Згодом була ідея передати ці картини Папі Римському Івану Павлу ІІ, коли він приїжджав до України, але мама після довгих вагань усе-таки вирішила залишити ікони нам, своїм дітям. І ось через багато років ця творчість проросла в мені. Так часто буває, що ми лише з часом починаємо бачити — в житті усе пов’язане і все невипадкове.

— Що ще Ви малюєте?

— Мої улюблені герої — люди. Люди, які просто живуть, працюють і мають у серці любов. Зокрема це моя мама та її батько, мій дід. Я люблю малювати людей. Власне, і ляльки — теж люди.

— Що вони для Вас символізують?

— Думаю, що це пов’язано і з материнством, і з любов’ю до України, і взагалі з любов’ю.

— Що кажуть про Ваші роботи професійні художники?

— Кажуть, що мені бракує школи. Але я не надто прагну вдосконалювати техніку, бо для мене це синонім ремесла, того, чого може навчитися кожен. Тому не поспішаю. Може, років за 30—40, коли техніка та індивідуальність урівноважаться, це будуть суперкартини (сміється).

— Коли Ви робите нові картини з тими самими персонажами, але зображуєте їх у іншій техніці, в іншому інтер’єрі, в іншому сюжеті, в іншому настрої, що є імпульсом до кожної наступної роботи?

— Лялька — символ людини. А малювати людей можна безмежно. Це лише твоє бачення — людей, стосунків, себе. Тому, думаю, кожен бачить у цих картинках щось своє: хтось — національний колорит, хтось — любов, хтось — материнство. І хто чи що саме зображено на картині — другорядне, основне — дух. Мені найприємніше, коли мої картини затримують біля себе людей на хвильку, коли люди щось відчувають, дивлячись на них. У сьогоднішньому шаленому ритмі життя дуже важливо зупинитися і щось зрозуміти про себе, про свої почуття.

— Ви довго малюєте свої роботи?

— Іноді дуже довго. Перериваюся, потім повертаюся до них, адже, насамперед, я мати, тож клопотів вистачає. Діти ростуть дуже швидко, і через десять років я зможу малювати вдень і вночі, а сьогодні я потрібна їм. А іноді картина виходить із тебе миттєво — за 15 хвилин. І найцікавіше, що саме такі картини найбільше подобаються людям. Це ще раз підтверджує, що все справжнє — просте, а ще те, що коли творчість іде з глибини тебе, то виходить легко, і ця легкість є в картинах; натомість, коли довго мучишся, підключаєш розум, то все набагато важче, і твої муки потім теж виходять на полотно.

— Що для Вас важливо при виборі сюжету, техніки виконання, матеріалів?

— Це, знову ж таки, відбувається інтуїтивно. Єдине, що можу сказати, — мене ваблять контрасти: якщо обличчя вийшло надто «правильним», додаю «неправильності» картатою тканиною абощо. Надто правильне здається мені несправжнім. У цьому не лише стиль, а й моя життєва філософія.

— Як ваші діти ставляться до Ваших «лялькових» робіт?

— Їм вони дуже подобаються. У кожного є свої улюблені, які вони нізащо не хочуть продавати — навіть за десять мільйонів (сміється). І на кожну продану роботу кажуть: «Ой, ти її продаєш, та це ж моя улюблена!..» Я взагалі намагаюся їх усіляко долучати до творчості, хочу, аби вони розуміли, наскільки це важливо у житті. Іноді ми малюємо разом. Нещодавно малювали із сином його портрет: я — одну половину обличчя, а він — іншу. Вийшло дуже цікаво. Думаємо про те, аби зробити спільну виставку.

— Є така ідея?

— Так, ідей багато. У листопаді у Києві була моя виставка в театрі «Сузір’я». Тоді приходив Олег Скрипка, пропонував мені участь у фестивалі «Країна Мрій». На превеликий жаль, у цей час мене не було в Україні. У мене багато знайомих художниць по всьому світу — в Україні, Австрії, Угорщині, Америці, і ми задумали зробити виставку колективної творчості — коли одна картину починає, інша продовжує, третя закінчує…

— Художники часто важко розлучаються зі своїми роботами. Кажуть, мовляв, це ж як діти, як же можна їх оцінювати і продавати. А як це для Вас?

— Для мене це дуже просто. Картини — це спосіб комунікації з людьми. Ціна — формальне питання. Для мене велика радість — поділитися картинами з кимось, якщо я бачу, що картина людині щось говорить. Якщо людина хоче якусь картину, але не має грошей — я подарую, бо це…

— …вже не Ваше, а їхнє?

— Точно! Ціна тут не важлива. Думаю, що кожен художник хоче бути поцінованим у мистецькому світі, і ступінь твого таланту виражається у ціні картин, тому природно, коли з часом ця ціна зростає. Утім, мій шлях художника лише починається, тому картини недорогі — найдорожча коштує $1000.

— У майбутньому Ви себе бачите художницею чи психотерапевтом?

— Із часом бачу, що художник у мені витісняє психотерапевта. Творчість — це найважливіше. І вона жива: змінюємося ми, і змінюється те, як ми проявляємо себе у світі. І тут найважливіше — чесність: якщо її не буде в житті, не буде і в картинах.

Розмовляла Галина Ключковська