Апостол. Скульптура XVIII ст. Західна Україна. Дерево, різьблення, малювання. З колекції Президента України Віктора Ющенка
У публікації використано матеріали каталогу «На вівтарі часу» (К.: Родовід, 2008)
На українському арт-ринку давня примітивна скульптура довгі роки взагалі не була помітна. Музеї не приділяли їй належної уваги, а мистецтвознавці вели довгі суперечки, чи можна примітивне мистецтво взагалі вважати мистецтвом. Дискусія затягнулася, і шанс укомплектувати музейні фонди гідним зібранням народної скульптури був практично втрачений. Натомість чимало людей не брали участі в суперечках, а, керуючись власним розумінням та інтуїцією, займалися пошуком та колекціонуванням цього прекрасного, історично цінного, надзвичайно пізнавального та самобутнього різновиду українського народного мистецтва. Дерев’яна скульптура є у зібраннях директора Музею Івана Гончара та спадкоємця його колекції Петра Гончара, куратора арт-центру «Я галерея» та музиканта Павла Гудімова, скульптора Олега Пінчука, а також у колекції директора галереї «Родовід» Лідії Лихач. Одним із перших колекціонерів народного мистецтва був і Президент України Віктор Ющенко, який до сьогодні зумів зібрати одну з найбільших і найкращих в Україні колекцій дерев’яної примітивної скульптури та ікон. Не так давно частину цієї колекції було представлено на виставці в Росії. Українські шанувальники народного мистецтва матимуть чудову нагоду познайомитися з народною дерев’яною скульптурою з приватних колекцій на Великому антикварному салоні, що вперше проходитиме в Києві, в Українському домі, з 5 по 14 вересня. А поки що пропонуємо нашим читачам трохи ознайомчої інформації про витоки та розвиток цього жанру народної творчості.
Твори народної дерев’яної скульптури можна умовно поділити на дві групи. До першої належать виконані міськими ремісниками або досвідченими сільськими майстрами на замовлення. Для цих робіт характерне наслідування професійних зразків, їхньої приблизної композиційної схеми та пластичної мови. Друга група — твори народних майстрів із рисами примітиву. Розуміння образу представниками обох груп ґрунтується на народній естетиці. Це і є тією основою, що дає підстави розглядати їхні роботи як твори народних майстрів.
Примітивної скульптури до нашого часу збереглося дуже мало, і на те є кілька причин. Найчастіше ці твори побутували в селянському середовищі, отже, легко втрачалися, як і інші речі в господарстві: чи то зі зміною поколінь, чи зі зміною власника обійстя. Інша, серйозніша причина їх втрати: у суспільстві, як і серед мистецтвознавців, музейників, задовго тривала дискусія, чи мають примітиви «право на існування». Отже, внаслідок великого запізнення з утвердженням такого визначення, більшість примітивів безповоротно втрачено. На щастя, сьогодні примітив посів своє місце у різних галузях мистецтва. Ми бачимо, що і скульптурні примітиви є предметом колекціонування, як музейного, так і приватного.
Об’ємна, переважно сакральна, скульптура роботи народних майстрів була найпоширенішою в південно-західних землях України — на Галичині та на Поділлі. Порівняно менше її збереглося на Волині, і зовсім мало на Лівобережжі України. Причину слід вбачати в тому, що на Заході України поширеною була професійна скульптура ще з попередніх давніх часів, що ведуть до Галицько-Волинського князівства, і, напевно, зі ще віддаленіших часів.
Після церковної унії 1596 року на цих землях поступово запроваджувалася католицька атрибутика, зокрема і скульптура. Спочатку це була переважно скульптура професійна, але згодом у церковний інтер’єр потрапляли твори народних майстрів. Скульптурні твори народних майстрів встановлювалися також у капличках, при дорозі, на цвинтарі.
Тематика і призначення цих творів були переважно сакральними. Цим, насамперед, зумовлювався вибір святих, на яких покладалися певні «охоронні функції», стабілізувалася їхня іконографічна схема. Надання зображенням святих рис простих людей, їх «приземлення» є однією з характерних ознак народної різьби культового призначення. Вона несла в собі персоніфіковане в образах різних святих відображення земної дійсності. Наприклад, у скульптурі (часто кінній) Юрія Змієборця втілювався образ воїна в обладунку часів Київської Русі чи середньовіччя — мужнього захисника народу. Пристояча Марія найчастіше відображала типовий образ жінки у глибокій скорботі.
У скульптурі, як і в інших видах народного образотворчого мистецтва, наприклад, у гравюрі, а згодом в іконі на склі, місцеві майстри досить умовно дотримувалися канонічної іконографії, що витікало з її народного розуміння, змісту і місцевої традиції. Впливала і майже повна відсутність тут «ученого» мистецтва.
Тут «існували» зримі в образах християнські святі та незримі стародавні упирі, домовики та інші язичницькі персонажі. Часто вони були однаково шановані, в них шукали допомоги, заступництва, їх потребували всюди, де траплялася біда. Саме тому багато скульптурних святих були переносними. Місця, для яких вони призначалися, зазвичай обумовлювали і їхні розміри. Це були переважно придорожні або присадибні каплички, розп’яття і рідше церкви. Тому на території Східних Карпат майже не виготовлялися скульптури великих розмірів. У цих скульптурах виявила себе своєрідна філософія віри, народне трактування релігійних персонажів, розуміння людської краси. Їм була властива підвищена поліхромією декоративність, що вбирала в себе колористичну гаму місцевого іконопису та вишивки. Особливо яскраво це проявилося у зображеннях патронів — святих, популярних у Східних Карпатах іще в недалекому минулому.
Найбільше шанували тут Богородицю, архангелів Михайла і Гавриїла, святих Миколу та Онуфрія, апостолів Петра й Павла. Вони були популярними як у скульптурі, так і в іконописі, народній гравюрі, рельєфній різьбі.
На відміну від таких традиційних видів народної творчості, як ткацтво та вишивка, народна скульптура завжди мала більшу свободу індивідуального вирішення образу. Тому святий заступник Микола в кожного майстра мав свої особливості, хоча в усіх варіаціях зберігалися і спільні риси — він був того самого віку, його образу властивий глибокий внутрішній спокій, а також повторювалися зовнішні атрибути — борода і незмінна книга в руці.
Широкі відмінності й у трактуванні іншого скульптурного типу — янголів. Народні майстри не мали виробленої стійкої іконографічної схеми їх зображення в пластиці, як і не було її в народній уяві. Ось чому майстри різьбили янголів в образах юнаків, дівчат, із крилами та без них, по-різному вдягнених. Однак їхні обличчя об’єднували спільні риси — м’які округлі форми, виразні очі, пишне волосся. Вирізувалися ці скульптури із суцільного стовбура, середина якого не видовбувалася. Їх розфарбовували темперою (приблизно до кінця XVIII ст.), а пізніше — олійною фарбою червоного, вишневого, охристого, блакитного, зеленого, чорного або коричневого кольорів, накладених на тонкий шар левкасу, рідше — безпосередньо на дерево.
Багато скульптурних фігур привертають увагу непропор ційно короткими ногами. Це підказує, що майстер починав роботу з верхньої частини заготовленої деревини, тобто з вирізування голови, а не загальних обрисів. Він ішов від часткового до загального, при цьому постійно мав в уяві всю скульптуру, яка не мислилася ним без прямокутної або овальної рельєфної підставки — п’єдесталу. Майже кожен непрофесійний майстер, упевнившись на кінцевому етапі в тому, що не вистачає матеріалу на виконання належної довжини нижньої частини фігури (ніг або одягу), робив їх непропорційно короткими, але обов’язково вирізував п’єдестал. Скульптури такого типу призначалися переважно для церковного інтер’єру і створювалися в обмеженій кількості. Значно поширенішими були розп’яття з невеликими (30—40 см висоти) фігурками «пристоячих», що були невід’ємним складовим компонентом цих композицій. Вони також завжди вирізувалися з суцільної деревини. У народного майстра така скульптура практично втрачала святість, бо її персонажі часто набували вигляду реально існуючих селян. Перебуваючи, як правило, на відкритому просторі, обпалюванні сонцем і морозом, омиті дощами, вони набували сірого або коричневого відтінку і тим самим психологічно сприймалися простими людьми як близькі їм образи.
Важко переоцінити значення підписаних чи датованих предметів. Вони є своєрідними орієнтирами, що допомагають визначити те традиційне і нове, що єднало чи відрізняло ці твори від скульптури попередніх часів. Співставлення цих зразків із недатованими спрощує визначення походження інших робіт, підтвердження або спростування впливу на них професійного мистецтва.
Микола Мозир
