Олександр Соловйов — знаний мистецтвознавець, куратор багатьох мистецьких проектів, «провокатор від мистецтва», нині — куратор найбільшого в Україні центру сучасного мистецтва PinchukArtCentre, який час від часу збурює довколакультурну спільноту своїми контроверсійними виставками та привертає неабияку увагу масового глядача, дивуючи, епатуючи та викликаючи жваві обговорення. Здебільшого ці обговорення проходять у площині «подобається — не подобається». І думки при цьому звучать полярні. Соловйов каже, що сучасне мистецтво не можна оцінювати в термінах класичної естетики, натомість потрібно шукати його приховане послання.

Чи існує українське актуальне мистецтво? Що таким вважати? Наскільки вічні цінності, а не лише біологічні рушії життя людини та пересміювання догм викликають інтерес сучасних художників? Яке саме послання пишуть вони нащадкам? Чи буде це послання актуальним у всі часи, як є актуальним сьогодні послання класиків — від античності до модерну?

У цій розмові — не запитання й відповіді, а радше — версії. Адже відомо, що остаточні відповіді дає лише час.

 

— Почнемо з самого початку. Українське сучасне мистецтво є?

— Так, безумовно. Воно виникло в епоху «перебудови». Покоління, яке прийшло тоді, задає тон і сьогодні.

 

— Кого з яскравих представників хотіли б назвати?

— Арсен Савадов, Олександр Гнилицький, Борис Михайлов, Сергій Братков, Василь Цаголов, Олег Тістол, Ілля Чичкан, Олександр Ройтбурд, Максим Мамсиков... Сюди ж можна додати й Олександра Животкова, і Тиберія Сільваші, й Анатолія Криволапа, які працюють здебільшого в модерністській традиції чуттєвої абстракції. Назву молодих — група «Р.Е.П.», дуже цікава харківська група «SOSка», Станіслав Волязловський із Херсона…

 

— А якщо за жанрами?

— В Україні, як не крути, основний жанр — це живопис.

 

— Але ж художники потроху відходять від живопису, переходять у фотографію, інші жанри?

— Фотографія довгі десятиліття вважалася документуванням дійсності, і лише за останні двадцять років вона, а точніше, мистецтво, створене фотоспособом, увірвалося в мистецький простір. Безмежні можливості для фотографії відкрили й цифрові технології. Утім, сьогодні чітких жанрових, видових відмінностей не існує, — усе перемішалося. Що ж до живопису, то його важко вбити, бо він, як «кукурудза — цариця полів». Так, у 90-х навіть було поняття «смерть живопису». Потім з’явилося поняття «живопис після смерті живопису». Тепер уже є і своєрідний квазіживопис — тобто те, що його імітує іншими засобами. Але це також картинка, яка несе певне послання.

 

— Якщо говорити про українське актуальне мистецтво, то що його визначає саме як українське, окрім походження авторів, адже актуальне мистецтво в самій своїй основі космополітичне. Серед названих художників половина живе за кордоном — Москва, Мюнхен, Берлін…

— Так, воно космополітичне й глобалістичне. Сьогодні художники — це пілігрими. Українських, до речі, це якраз стосується найменше — більшість із них усе одно живе й виставляється тут. Але в будь-якому творі я, як професіонал, можу побачити національні витоки.

 

— А за якими ознаками?

— Насамперед, не потрібно виходити з того, що національне — раз і назавжди дане в одній-єдиній формі. Усе плинне й мінливе. Через Україну після того ж таки Трипілля пройшли десятки культур, і всі вони залишили тут свій слід. Можна сказати, що українське мистецтво пов’язане з душею, з емоціями, з життєвою силою, з містичним світовідчуттям, із бароковою естетикою. І це лише одна частина. Інша, аскетичніша, йде від Візантії — з властивими їй стриманістю, монохромністю, споглядальністю. Цей пласт уже в ХХ столітті воскресила школа «бойчукістів».

Крім того, не можна ні на чому ставити ярлики — це належить до національного, а це вже ні. У нас справді спостерігається потяг до архаїки, але в царині етнокультури також можуть бути ультрасучасні експерименти. У будь-якому разі, одне не може існувати за рахунок іншого. Художник узагалі не повинен замислюватися, якою є його творчість, — тільки тоді він може створити щось справжнє.

 

— Чи вважають самі названі Вами автори себе українськими художниками. Той же Арсен Савадов значно більше відомий у Москві, ніж в Україні.

— Так, і навіть представляв Росію на міжнародних форумах.

 

— Може, називаючи цих художників українськими, ми творимо міф про українське актуальне мистецтво?

— І це також. Олег Тістол свого часу був представником групи «Вольова грань національного постеклектизму», яка у своїй творчості зверталася до парсун, постатей Мазепи, Хмельницького, до теми українського бароко, українських стародруків, імперської символіки та архітектури. Вони все перемішали й видали власний продукт, який цілком можна назвати національним. Тобто, творили осучаснений національний міф. Єдина умова — усе має бути органічне, без фанатизму, без того, аби рвати на грудях вишиванку.

 

— Чи достатньо в нас галерей, які займаються актуальним мистецтвом?

— Не достатньо, але є: «Колекція», галерея «Мистецький Арсенал», Fine Art, «Карась», «ЦЕХ», «Я Галерея». Із натяжкою можна назвати до десяти. Деякі закриваються, бо не мають спонсорів. Тих два десятки художників, які сьогодні активно працюють, ці галереї ніяк не можуть поділити, а тому нерідко виставляють одночасно.

 

— Чого нам бракує для розвитку актуального мистецтва?

— Інституціональної бази, освітньої. Студентів сьогодні вчать так само, як і 40 років тому. Навчають ремісників. Ніхто не навчає нового інструментарію, нових навичок. З іншого боку, зрозуміло, що виш не виховає таланту, він проявляється, радше, самостійно чи в колі таких самих експериментаторів.

 

— Чула думку, що основна проблема наших художників — це те, що вони не їздять по світових арт-форумах, не відчувають тенденцій, а отже, варяться у власному соку.

— За великим рахунком, наші художники не інтегровані у світовий художній процес. Причин на це багато, і гроші — не остання з них. Потрапити в елітний клуб непросто. У багатьох країнах є система грантової та державної підтримки художників, є розвинений арт-ринок, зрештою.

 

— Які його основні складові?

— Насамперед — попит. Сучасне мистецтво має ставати предметом престижу, навіть моди. Має з’явитися середній клас, у всьому світі саме він є основним покупцем творів мистецтва. Сьогодні дозволити собі мати колекції творів актуального мистецтва можуть лише окремі багаті люди.

 

— А як можна купити перформанс або хеппенінг?

— Не можна, звісно, але можна купити фото- чи відеодокументацію того самого перформансу і ще багато чого.

 

— За якими критеріями світові артфоруми відбирають учасників?

— Художника має представляти авторитетна галерея, яка вже добре себе зарекомендувала; творчість художника має співвідноситися зі світовими тенденціями в сучасному мистецтві. Але це все одно не є рецептом успіху. Кожен професіонал відрізнить справжнє мистецтво від підробки «під сучасне мистецтво», від того, що називається «салон». Непідготовлений глядач може сприйняти «салон» за щось шокуюче й ультрасучасне, і з задоволенням цей «салон» споживати. Справжнє мистецтво також може дуже нагадувати «салон», але не бути ним.

 

— І що його відрізнятиме?

— Органічність, справжність. На цю справжність потрібно мати чуття, нюх, якщо хочете.

 

— Коментуючи участь України у Венеціанській бієнале, Ви сказали, що Україна мала дуже достойний вигляд. Поясніть, що є загальним фоном, на тлі якого ми були достойними, і за якими критеріями Ви це визначаєте?

— Щодо загального фону, то тут я можу підтвердити, що у світовому актуальному мистецтві надто багато технологізму, того, що йде від голови, політкоректного, прісного. І на цьому тлі твори українських художників — Браткова, Михайлова, Гнилицького, Заєць більш художні в класичному розумінні: в них є емоція, є образне начало, цікавий візуальний ряд.

 

— На Ваш особистий погляд, на якому етапі перебуває сучасне мистецтво?

— Певне незадоволення присутнє, і не тому, що я став старшим, а раніше й цукор був солодший, і вода мокріша. Певний застій спостерігається і в Україні, й у світі. Але на цьому тлі обов’язково щось з’явиться — такий закон природи. І як завжди — там, де цього ніхто не чекає.

 

— Чи можливий саме український прорив в актуальному мистецтві, поява феномену українського актуального мистецтва, чи все-таки ймовірнішим є поступовий розвиток авторів українського походження в глобальному контексті світового мистецького процесу?

— Другий варіант значно ймовірніший. Історія знає появу феномену «нового британського мистецтва», але в цьому «британському» мистецтві представлені й афро-британці, і французи, і вихідці з арабського світу. Тому всі ці визначення досить умовні. Був феномен, що отримав назву «нове словенське мистецтво», але воно все одно спиралося на мистецтво тоталітарних епох, і це також було явище глобалістичне. Можна взяти феномен сучасного корейського, іранського кіно. Але ці географічні означення не передбачають власне національних рис. Що ж до появи феномену українського актуального мистецтва, то теоретично все можливо, але його не можна передбачити, а лише констатувати постфактум, як, скажімо, сталося з явищем українського поетичного кіно.

 

— Чи не вважаєте Ви, що актуальне мистецтво відійшло від вічних цінностей, і перестало бути носієм «божественного», того, що несе гармонію, а не деструкцію?

— Іще в класичній естетиці з часів Платона очищення асоціюється з катарсисом, однак цей катарсис у того ж таки Платона приходить не через явний позитив, а через трагедію, через емоцію, часто через потворне. Безумовно, одна з функцій мистецтва — говорити про прекрасне. Але сучасне мистецтво якщо й не відкидає цього завдання, то вирішує його інакше — через критичне ставлення до світу й навіть радикальну до нього налаштованість, не відповідаючи на запитання, а радше, ставлячи їх руба, розрізаючи нариви, а не заліковуючи їх, іронізуючи, в тому числі й над догматичним сприйняттям вічних цінностей. Недарма кажуть, що мистецтво народжується як єресь, а вмирає як догма.

Початок цього процесу веде відлік іще від початку ХХ століття, від авангарду й модернізму з їхнім пафосом руйнування старих і пошуку нових форм, перегляду світового порядку, а не відображення дійсності, властивого класичному мистецтву. «Чорний квадрат» Малевича недарма сприймали як новітню ікону, бо це був новий трансцендентальний образ. Мистецтво може сприйматися не лише через чисту емоцію, а й через розум. Саме тому сучасне мистецтво не зовсім правильно сприймати в термінах «сподобалося — не сподобалося»; треба підключати весь пласт знань та досвіду для його розшифрування, бо воно дуже контекстуальне.

 

— Постмодерне…

— Саме так. Йому властивий радикальний еклектизм, можливість поєднувати абсолютно все.

 

— Чи можна сказати, що модерн — це пошук змісту через експеримент із формою, тоді як актуальне мистецтво — це гра змістів.

— Цілком правильно. Власне, постмодернізм — це і є переінакшування змістів. Використання прямих «цитат» із класичного мистецтва, але вкладання в них іншого змісту. Це те, що філософи називали «деконструкція». Вважається, що епоха постмодернізму закінчилася — у стильовому розумінні апогей вона проходила у 80—90-х. До того ж, використання історії мистецтва зараз не домінує серед інших методів.

 

— А що ж маємо зараз?

— Зараз — «усе». Формально постмодернізм триває, адже це — «те, що після модерну». Але відсутнє поняття мейнстріму…

 

— Художники, які бувають на міжнародних арт-форумах, часто вживають це слово.

— Це нагадує ситуацію, коли якийсь міланський дім моди каже: цього сезону в моді бежевий чи салатовий, — і таким чином сам собі створює «мейнстрім». Але фокус у тому, що по-справжньому модною є людина, яка вдягнеться так, аби максимально проявити власну індивідуальність. У мистецтві — те ж саме.

 

— А функція епатажу в актуальному мистецтві не вичерпала себе? Адже насправді епатажу вистачає і в житті, перенасиченому інформацією?

— В останні десятиліття мистецтво справді намагалося посісти ніші життя, зокрема політику, а також нішу прямої дії — звідси поява таких форм, як акціонізм, перформанс, хеппенінг, а також прорив, здійснений медійними технологіями. І в цій мішанині напрямків також трапляються мистецьки вартісні речі. Але йдеться про принципово інше сприйняття мистецтва, ніж, скажімо, в Луврі. Поняття традиційної естетики тут не працюють, тут зовсім інші критерії та інші завдання. Сучасне мистецтво — більше сфера філософського сприйняття світу засобами візуалізації, ніж сфера ремесла. Навіть якщо художник використовуватиме прийоми класичного живопису, то зміст картини буде іронічним, іноді — перверсійним. Крім того, успіх чи неуспіх сучасного художника дуже залежить від медійної складової. Підпис художника сьогодні значно важливіший, аніж якість мазка чи досконалість лінії.

 

— Але ж це перевертає все з ніг на голову…

— Так і є. Я ще багато років тому висловився, що сучасне мистецтво — це годинник зі зворотним ходом.

 

— У такому разі ми можемо говорити про хвороби зростання мистецтва як відображення проблем духовного зростання людини? І взагалі, мистецтво має відображати життя чи навпаки, йти в авангарді?

— Відображення життя — одна з функцій. Інша — його самодостатність, виражена у формулі «мистецтво заради мистецтва». Не можна відкидати й того, що ми живемо в епоху масової культури, тотального Голлівуду, в якому художник також черпає ідеї для творчості. Але правда й те, що чим більше світ технологічно розвиватиметься, тим більшим буде зворотний нахил у бік вічних цінностей.

 

— Ефект маятника…

— Безумовно. І маятник постійно хитається: від бароко — до класицизму, від раціо — до емоціо, від ренесансу — до романтизму…

 

— Два роки тому основними темами актуального мистецтва були секс, насильство, смерть. Чи хитнувся вже маятник у бік чогось більш позитивного й високого?

— Ідеться про базові теми, які завжди хвилювали людство. До названих варто додати ще любов і владу, аби ми отримали повний «набір», який ніколи не переставав і не перестане бути актуальним.

 

— Але всі ці теми можна розглядати в різних площинах і на різному рівні, й тоді твори мистецтва викликатимуть різне сприйняття й по-різному мотивуватимуть.

— На якому б рівні не розглядалася тема, це зроблено або талановито, або бездарно, і мистецтво потрібно оцінювати саме за цим критерієм.

 

— Якщо говорити про PinchukArtCentre, то можна сказати, що це перший масштабний експеримент із показу широкій публіці кращих зразків світового актуального мистецтва.

— У такому масштабі — перший. Хоча початки були закладені ще в 90-х, коли деякий час на гроші Сороса активно функціонував Центр сучасного мистецтва при НаУКМА. Але з часом цей проект почав згортатися, бо сучасне мистецтво — дороге, воно вимагає колосальних вкладень. У цьому сенсі PinchukArtCentre — унікальна інституція, що, будучи приватною структурою, виконує публічну функцію. І вже зараз можемо сказати, що наші виставки викликають величезний інтерес, зокрема серед молоді. У нас постійні черги. Це спростовує мій власний скепсис щодо того, що сучасне мистецтво мало кому подобається. На щастя, я був неправий. Із кожною наступною виставкою зацікавленість публіки лише зростає. З цього інтересу з часом проросте й глибше сприйняття, занурення, спокійне споглядання.

 

— Які завдання ставить перед собою PinchukArtCentre?

— Крім того, про що ми вже говорили, це формування постійної колекції творів сучасного мистецтва світового рівня, для якої, наскільки мені відомо, планується будівництво постійного Музею сучасного мистецтва, де ця колекція експонуватиметься. Але PinchukArtCentre не можна порівнювати з іншими центрами та галереями — тут інші масштаби й інші цілі. Це вища ліга у сфері представлення сучасного мистецтва.

 

— Цікаво, що в Україні вища ліга виникла без середньої. Феномен прогресивного приватного капіталу?

— Це справді так. Діяльність Центру — велетенська робота й велетенські затрати — як організаційні, так і фінансові. Але вона варта цього, адже те, що робить наша інституція, має тривалу перспективу.

 

— Якщо матимете вибір — відвідати престижну виставку актуального чи класичного мистецтва…

— Запитання зрозумів. Десять років тому в мене була велика професійна мистецтвознавча подорож у США, у Нью-Йорк, де я відвідував безліч галерей, усі фундації, центри сучасного мистецтва: Сохо, Челсі, Іст-Віллідж… Це Мекка актуального мистецтва. Багато вражень я отримав також від Чикаго... Останнім пунктом подорожі був Вашингтон, де мене також чекала дуже насичена програма. Але я вирішив натомість піти в Національну галерею, подивитися роботи Вермеєра, Рембрандта, Тиціана… Виникло передозування сучасного мистецтва. А все має бути в гармонії.

 

Розмовляла Галина Ключковська