Ілюстрація за мотивами роботи Марка Шагала «Париж із вікна»

Олександр Борисович Фельдман — людина, яка не потребує спеціального представлення у світі мистецтва. З відомим меценатом та колекціонером ми спілкувалися про Великий антикварний салон, на якому він покаже твори художників «паризької школи» з власної колекції. Але враховуючи те, що розмови про колекціонерство сьогодні в принципі не можуть оминути питань законодавства, то від питань про колекцію ми плавно перейшли до питань про ставлення до мистецької спадщини держави

— На Антикварному салоні Ви покажете художників «паризької школи». Хто саме буде представлений? Чим ці автори близькі особисто Вам?

— На Антикварному салоні будуть виставлені роботи Сутіна, Шагала, Кислінга, Кременя, Кікоїна, Терешковича, Епштейна, Любича. Це майстри світового рівня, вони широко відомі, за їхні твори на аукціонах віддають чималі гроші, але в українських музеях, наскільки мені відомо, їх немає. Можливо, є у приватних колекціях. Принаймні на виставках у нашій країні вони ще не «засвічувалися», на превеликий жаль.

Також експонуватимуться роботи МанеКаца, Федера, Орлової, Стерлінга, Рибака та інших митців — наших колишніх співвітчизників. Більшість із них також не представлена в музеях України, і це дуже дивно, адже вони широко відомі на Заході, там на їхні роботи буквально полюють колекціонери, а ось на батьківщині про них знають здебільшого лише фахівці. Я з великою симпатією ставлюся до їхньої творчості. Це талановиті митці й сильні особистості, які змогли розпочати все з нуля на чужині, й не просто вижити, а й отримати там визнання. Ми маємо пишатися тим, що вони наші співвітчизники.

— Чому Ви вирішили показати на Антикварному салоні саме майстрів «паризької школи», адже Ви маєте багато що запропонувати зі своєї різнопланової колекції?

— Справді, крім живопису, графіки та скульптури в колекції є чимало старовинної холодної зброї, предметів традиційного японського мистецтва тощо. Ця частина колекції вже достатньо відома в Україні. Нещодавно вийшов у світ фотоальбом японської малої скульптури — окімоно. Особисто для мене це важлива подія, бо подібних видань у всьому світі — буквально одиниці, хоча йдеться про надзвичайно цікаве й важливе явище в історії світового мистецтва. Ми вже провели три виставки японського мистецтва у Харкові, які відвідали десятки тисяч людей. Найближчим часом плануємо провести такі самі виставки у Києві та у Німеччині.

У колекції є чимало творів митців, котрі не належали безпосередньо до «паризької школи». Переважно це єврейські майстри, а також митці інших національностей, які зверталися до єврейської теми. Мене взагалі дуже цікавить єврейська тема в мистецтві, вона дуже близька моєму світосприйняттю. Але, по-перше, «паризька школа» — головна тема першого Антикварного салону. І таку ініціативу можна лише вітати, адже це справді унікальне явище в історії світового мистецтва, яке серйозно вплинуло на формування сучасної європейської художньої культури. По суті, в її надрах сформувалися всі основні мистецькі тенденції ХХ століття. І мабуть, немає іншого співтовариства митців, яке налічувало б стільки славетних імен.

По-друге, для нас має бути дуже важливим і те, що серед майстрів інтернаціональної «паризької школи» було багато наших співвітчизників-емігрантів. У мене є чималий список вихідців з України — українців, євреїв, поляків, — які були пов’язані з мистецьким Парижем першої половини ХХ століття. Там близько 130 імен. Список увесь час поповнюється, і є підстави вважати, що насправді їх було більше — 200 чи навіть 250. Можна сказати, що у «паризькій школі» вихідці з України кількісно переважали навіть самих французів! Цих майстрів сьогодні прийнято називати французькими художниками, але це не зовсім справедливо, бо вони також і наші з вами співвітчизники.

— Що об’єднує абсолютно різних митців — вихідців з України, талант яких розцвів у Парижі? Що притаманне їм усім?

— Ці митці народилися на нашій землі, здобували освіту, робили перші кроки у мистецтві, однак визнання отримали в Парижі. Вони їхали туди не від доброго життя. Згадайте ті часи: спочатку царизм, потім революція і громадянська війна, потім сталінізм. Один французький журналіст сказав, що це були люди, які володіли тільки власною долею. На еміграції було важко починати все заново, але найталановитіші, найсильніші здобували славу. У Парижі вони потрапляли в унікальне творче середовище, долучалися до найсучасніших мистецьких досягнень, але новий досвід вони все ж переломлювали через світобачення, сформоване у країні свого народження. Це були дуже різні митці, але всім їм — Хмелюкові, Грищенку чи Кольнику, Орловій чи Пастухову — однаково притаманна ностальгія за втраченою батьківщиною. Вона завжди знаходила вихід у творчості, для цього не обов’язково було навіть малювати саме те, що залишилося вдома. Це, так би мовити, дух батьківщини, який підтримував митців на чужині й водив їхнім пензлем.

Хіба ми маємо право забути цих людей, які пам’ятали рідну землю і прославляли її у Європі? Чи можемо мовчки віддати їхні імена іншим країнам? У жодному разі. Їхні твори мають бути у наших музеях, у наших колекціях, на наших виставках, на сторінках різноманітних видань. Це і є відновлення справедливості — повернення на батьківщину у створених ними творах мистецтва. До речі, наш благодійний фонд започатковує великий дослідницько-видавничий проект «Повернені імена», що має саме таку мету. Планується видати цілу серію біографічних словників, книг про окремих художників, фотоальбомів тощо. Це справа не одного року, але ми не можемо більше марнувати час. І так уже багато втрачено.

— Чи виставляються роботи цих майстрів із Вашої колекції десь, окрім Антикварного салону?

— Їхні роботи експонувалися минулого року в нашій харківській галереї «АВЕК», на виставці «Шагал та інші». Крім того, минулої осені твори трьох художників — Артура Кольника, Мане-Каца та Захара Рибака — можна було побачити в Українському домі на виставці «Арт-Київ 2007». Та цього, звичайно, мало — будемо працювати й надалі.

— Як давно цей напрямок колекції у Вас сформувався? Скільки творів і скількох авторів він налічує? Якими шляхами твори авторів «паризької школи» потрапляли у Вашу колекцію?

— Цим я займаюся вже понад десять років. На сьогодні в колекції понад 170 творів мистецтва — живопис, графіка, скульптура, з яких більше половини належать «парижанам». Із колишніх наших співвітчизників представлені ті ж Мане-Кац, Рибак, Кольник, Орлова, Стерлінг, Федер, а також Френель, Пайлес, Хмелюк, Павіль, Воловик, Альтман, Відгоф, Козлов, Фотинський, Мавро, Прессман, Абердам, Вейнбаум, Грімм, Грищенко, Конопацький, Ісаєв, Кричевський, Пастухов тощо. Усіх одразу й не згадаєш — щонайменше 40 майстрів лише «паризької школи». Про інших згадувати не буду, хоча й серед них є імена, якими може пишатися колекціонер. Ці твори надходять різними шляхами — з аукціонів, з антикварних салонів та галерей, із приватних колекцій. Дещо потрапляє випадково, а дещо шукаємо цілеспрямовано.

— Відомо, що Ви належите до числа колекціонерів, які не ховають своїх колекцій, а радо діляться ними з поціновувачами мистецтва. Як Ви ставитеся до ідеї створення Музею приватних колекцій? Чи маєте якісь плани?

— Я десь читав, що колекціонер — це лише короткий епізод у довгій історії творів мистецтва. Цілком згоден. Ховаючи свої придбання у скрині, колекціонер обкрадає не тільки інших людей, але й самого себе. Мені особисто дуже приємно бачити, з якою щирою увагою відвідувачі розглядають експонати на наших виставках. У мене є давня мрія — зробити так, щоб люди могли будь-коли прийти й подивитися на них. А ось зробити колекцію відкритою, доступною для простих відвідувачів і мистецтвознавців можна, лише перетворивши її на музей. Насправді для мене це не лише мрія, але вже й цілком реальний проект. Він стане дійсністю у Харкові, як тільки для цього визріють усі необхідні умови. — Чи купуєте роботи на аукціонах за кордоном? Як ввозите їх до України: сплачуючи всі податки і збори? — Звичайно, купую й на аукціонах, і безпосередньо у колекціонерів. На територію України ввожу цілком легально, на законних підставах — не займатися ж контрабандою! Хоча дотримуватися законів у нас взагалі дуже накладно.

— Як Ви ставитеся до потреби зміни законодавства у сфері ввезення-вивезення культурних і мистецьких цінностей в Україну та з України?

— Про це сьогодні не говорить хіба ледачий, але, на жаль, справа лише розмовами й обмежується. Такі зміни назріли вже давно. Якщо йти за логікою нашого законодавства та чиновницьких інструкцій, то Україна настільки багата, що може спокійно обходитися без творів мистецтва, та й узагалі без культурних цінностей світового рівня, які могли б привозити з-за кордону наші музеї та колекціонери. Доходить до абсурду. Наприклад, хтось із представників української діаспори хоче подарувати Україні зібрання творів, скажімо, Хмелюка. Але для цього треба сплатити нашій державі чималий податок. Така сама ситуація з нашими громадянами, які б хотіли привезти й передати до музею яку-небудь національну реліквію.

Нам потрібно брати приклад із цивілізованих країн, де все, що ввозять колекціонери, вважається частиною культурного надбання, незалежно від того, де такі цінності зберігаються — в музеї чи у приватній колекції. Наприклад, як тільки в Росії митне законодавство стало більш прихильним до колекціонерів, це викликало справжній бум на світових аукціонах. Колекціонери діють патріотично, відшукуючи та повертаючи до Росії твори співвітчизників, але ж цей патріотизм заохочується державою. Зрозуміло, що вивезення культурних цінностей— дещо інша справа. Безумовно, ми маємо оберігати наше національне надбання, але й тут треба знати розумну міру.

— Які саме закони, на Вашу думку, мають бути ухвалені — закон про меценатство чи, як кажуть чимало експертів, закон про колекції та колекціонерів? Чому, на Вашу думку, відповідне законодавство досі не ухвалене, хоча про таку необхідність говорять усі без винятку колекціонери й чимало чиновників, а також багатих людей, які є представниками нашого парламенту?

— Причина дуже проста: здоровий глузд губиться в політичних баталіях. Ми досі не навчилися домовлятися, знаходити компроміси, виходячи з чіткого розуміння, що є благом, а що – злом для держави і для суспільства. Приватні колекції існують в Україні? Так, і їх чимало. З цим фактом треба рахуватися. Потрібно ухвалити чітке, правильне й зрозуміле законодавство, у якому був би чітко прописаний статус приватних колекцій, визначене їхнє місце у загальнонаціональній культурній спадщині. Колекціонер повинен чітко розуміти як свої права, так і обов’язки. Важливо також розділяти, де він діє як меценат, а де — як комерсант. У будь-якому випадку колекціонер має грати за зрозумілими йому правилами. Як народний депутат, скажу, що такий закон найближчим часом буде запропоновано для розгляду Верховною Радою.

— Як Ви ставитеся до ідеї легалізації колекцій?

— Приватні колекції однозначно мають бути легалізовані. Для цього потрібно законодавчо встановити прозору й справедливу процедуру, яка б передбачала будь-які деталі. Колекціонер мусить брати на себе певні зобов’язання щодо зберігання та переміщення предметів колекції, щодо її експонування, опублікування, введення в науковий обіг і так далі. Це означає, що держава має заохочувати добросовісного колекціонера, бачити в ньому свого партнера, людину, яка робить суспільно корисну справу.

Євген Сіваченко