Петро Антип — скульптор, живописець та графік, член НСХУ з 1992 р. Його твори закуплені Спілкою художників СРСР і Міністерством культури України. Полотна та скульптури майстра знаходяться в музеях та приватних колекціях України (колекції відомого українського мистецтвознавця І. Диченка, депутата ВР України В. Ландика та депутата Донецької міської ради О. Самсоненка), Росії, Франції, Німеччини та Швеції.

 

Ім’я Антипа ввійшло до таких видань, як каталог «Погляд: Єдність 100 українських митців світу — 100-річчю українських поселень у Канаді» (1995 р.), альбом «Мистецтво України ХХ століття. 1900—2000» (2000 р.) та Енциклопедія сучасної України (2001 р.). Із творами майстра можна ознайомитися на його персональному сайті: http://petroantip.com

 

Мистецька кар’єра. «Що, де, коли?»

 

— У мистецтві існує поняття «музейний художник». А Вас можна зарахувати до когорти «музейних» митців?

— Якщо брати до уваги той факт, що мої твори знаходяться в музеях, і що українські музеї запрошують мене виставлятися, то певно що так.

 

— У такому разі, в яких вітчизняних музеях можна ознайомитися з Вашими творами?

— Іще за радянських часів мої роботи придбала Спілка художників СРСР, у 90-х — Міністерство культури України, яке вже потім розподіляло ці твори поміж музеями.

Восени цього року, в листопаді, пройде моя персональна виставка у Львівському національному художньому музеї. Вона стане стартовим майданчиком для персональної виставки у Київському національному художньому музеї у квітні 2009 року. Потім персональні виставки відбудуться в Горлівському й Донецькому музеях. Також веду переговори про виставку з художнім музеєм у Запоріжжі.

До речі, Горлівський художній музей — далеко не провінційний. Тут знаходиться найкраща в Україні колекція творів Реріха, чудовий Врубель, Левітан, Айвазовський тощо.

 

— Пишаєтеся?

— Звісно. Оскільки, на мій погляд, виставлятися в музеї значно престижніше, ніж у галереї. Рівень вищий, відбір митців та їхніх творів відбувається за художньою цінністю.

 

Арт-ринок України. Погляд ізсередини

 

— Тож галереям, виходить, Ви не довіряєте?

— Не зовсім так. Проте на сьогодні в Україні дуже мало справді професійних, добротних галерей європейського чи американського зразка. У нас не вистачає на це ані фінансів, ані традицій. Професіоналізму також дещо бракує. Та й державна політика цій галузі українського мистецтва, м’яко кажучи, не дуже сприяє.

 

— Ви, напевно, на цій політиці «обпеклися»? Адже донецька галерея сучасного мистецтва «Арт-галерея 13», співвласником якої Ви є, тимчасово призупинила діяльність…

— На жаль. Ми працювали з талановитими донецькими митцями. Проводили виставки, запрошували до співпраці молодих митців на досить вигідних умовах.

 

— І?..

— І вимушені були призупинити діяльність галереї вже через рік. Донецьк — місто, де акумулюється капітал, але цей капітал багаті люди ще не готові інвестувати в справжнє мистецтво, тим більше — сучасне. Або ж, за нашою ментальністю, скуповують твори європейських митців. Дуже часто — підробки чи тиражні копії. А українські таланти тим часом неконкурентоспроможні у власній країні.

 

— З огляду на це, чи вважаєте Ви, що в українського арт-ринку є якісь перспективи на майбутнє?

— Арт-ринок в Україні лише формується. Він рухається, проте на багато років відстає від Європи. Причина в тому, що мистецтво успішно розвивається лише в стабільній та «здоровій» державі. В Україні мистецтво буде міцнішати з розвитком самої країни. Хоча митці творять незалежно від часу, простору чи ситуації. Не слід забувати, що арт-ринок — це одне, мистецтво — друге, а митець — то вже третє.

 

— А Вас не бентежить той факт, що сьогоденний арт-ринок у нашій державі переповнений відвертою попсою — малярською, скульптурною тощо?

— Я — оптиміст за натурою. Впевнений, що час усе відкоректує. До того ж, попса існує в будь-якій країні. Але вона не здатна конкурувати в часі зі справжнім мистецтвом. Це, скоріше, проблема не митців, а колекціонерів і покупців — чи спроможні вони відрізнити попсу від мистецтва.

 

Був би продавець. А покупець завжди знайдеться

 

— Поділіться власним досвідом. Ви — митець не публічний, але, якщо можна так сказати, брендовий. Свої твори, наскільки мені відомо, задарма не віддаєте. Але й купують їх також не часто. На життя вистачає?

— Мабуть, мені щастить. Я намагаюся заробляти гроші іншими речами. Продаж картин чи скульптур — це не головна стаття моїх доходів. Як у житті, так і в мистецтві, я ніколи не йду на компроміс. На мою думку, коли митець працює в своєму стилі, має своє «обличчя» в творчості, то обов’язково знайдеться людина, яка захоче придбати його твори. У мене немає мети будь-що продати свої картини чи скульптуру. Хочу, аби вони знайшли свій дім у престижних музеях чи якісних приватних колекціях.

 

— Пам’ятаєте свій перший великий продаж за кордоном?

— Авжеж. У 1989 році я брав участь у виставці молодих українських митців, що відбувалась у Швеції. Тоді ж у мене вперше купили живописний твір за $ 7000. Картина називалася «Колгосп № 3». Зараз, звісно, мої твори коштують іще дорожче.

 

— Скульптуру продати важче, ніж малярське полотно?

— Насправді останнім часом скульптура має більший попит, ніж картини. Справа ще й у тому, що я не лише скульптор-станковіст. Маючи у своєму розпорядженні художній комбінат, можу виконувати замовлення на масштабні проекти: великі пам’ятники й фонтани.

 

— А якби Вам треба було прорекламувати себе, лише в кількох словах довівши, що Ваші твори варто купувати, які б це були слова?

— Вам пощастило в житті, що Ви мене знаєте… Я не боюся виставити свої твори поряд із творами будь-якого сучасного українського чи європейського митця.

 

Про мистецтво: «Люблю все по-черзі. Сьогодні — скульптуру, завтра — малярство, післязавтра — графіку»

 

— Маленьке бліц-опитування. Великий митець, на Ваш погляд, має бути багатим чи бідним?

— Перш за все, чесним. А там уже на його власний розсуд.

 

— Прагматичним чи романтичним?

— Митець — це життя. У житті є все: прагматизм і романтизм. Головне — у всьому дотримуватися принципу гармонії.

 

— Аполітичним чи з власною громадянською позицією?

— Громадянська позиція є в будь-якого митця. Люди мистецтва — це авангард суспільства. Митець — це особистість. Особистість — це герой. Отже, кожен митець — це герой.

 

— Як щодо космополітизму?

— Митців-космополітів не буває. Усі творчі люді, бажають вони того чи ні, належать до якоїсь нації. Часто їх зараховують до якоїсь нації, навіть не питаючи у них на те згоди. Франція боролась за Пікассо все життя, а він залишився іспанцем. Колись С. Далі сказав: «Щоб стати художником, треба бути іспанцем». Свого часу багато хто образився на нього за такі слова, а я зараз чудово розумію той сенс, який він у них вкладав. І перефразовуючи його, скажу: «Щоб стати художником, треба бути українцем».

 

— Ви — скульптор, живописець та графік в одній особі. Кого в Вас більше?

— Митець — це, на мою думку, перш за все, передача енергії. Не суттєво, через яку форму. У своєму мистецтві я все люблю по-черзі. Сьогодні — скульптуру, завтра — малярство, післязавтра — графіку.

 

— Чим відрізняється ранній етап Вашої творчості від зрілого, нинішнього?

— Я би так сказав: ранній період — це збирання каміння. У ранній період своєї творчості я був сміливішим. Багато подорожував від Росії до Франції. Тепер намагаюся підходити до роботи через глибину. Почав ставитися до мистецтва більш свідомо.

 

— Ваш найулюбленіший твір раннього періоду?

— Напевне, «Човен». Я його створив у 1989 р. на Горлівському міжнародному симпозіумі зі скульптури в камені. Дуже вдала робота. Я розколов пісковик на 4 частини, а потім склав їх разом. Вийшло дуже гарно. Може, перебільшую, але вважаю, що гармонійно скласти камені в просторі — це майже те саме, що написати «Джоконду».

 

— А які твори Вам даються найлегше — абстрактні пейзажі та натюрморти чи реалістичні портрети?

— Усі творчі роботи мені даються важко. Кожного разу я дуже хвилююсь, адже кожне полотно чи скульптура — це екзамен, це для мене, якщо хочете, нове дитя.

 

— А звідки у Вашу творчість прийшли камені? Та й не просто «прийшли», а стали центральним образом, промовистим символом Ваших творів.

— Не знаю. У всьому є таємниця. Мабуть, є вона і в мені.

 

— А чи є для Вас кумир у мистецтві?

— Взагалі-то, немає. Проте, якби я в молодості прочитав «Життєпис Челліні», то, можливо, моє життя склалося б по-іншому. Я раджу всім молодим митцям обов’язково прочитати цю книгу.

 

Про Трипілля, Скіфію та український степ

 

— Звідкіля у Вас з’явилися зацікавленість у Трипіллі та ідея використовувати трипільські мотиви у своїх творах? Адже в школі чи училищі, я так розумію, Ви про це й гадки не мали.

— Я дуже люблю історію, читаю багато книжок, аналізую і роблю власні висновки. До того ж, цікавлюся декоративно-ужитковим мистецтвом, особливо українським. Колись відвідав музей у Києві й натрапив на трипільський горщик. Із цього все й почалося. Мене зачаровує символічна, знакова культура Трипілля, прості, але надзвичайно гарні об’єми у просторі (трипільський посуд, інші речі). Побачити красу в простоті — то вже багато важить.

 

— Експериментів зі знаками не лякаєтеся, бо ж їхній зміст і до сьогодні здебільшого закодований?

— У мистецтві я малюю і ліплю мікро- та макрокосмос. Я їх увічнюю в матеріалі, не мудруючи над тим, погані вони чи добрі. Повторюся, будь-який твір — це передача енергії. Через цей твір я розмовляю та дискутую з його автором. А через трипільську кераміку я бачу, що хвилювало наших пращурів, про що були їхні думки.

 

— Зараз Ваша творчість пов’язана з українським степом, скіфськими, половецькими та печенізькими кам’яними бабами. Означає це, що Ви у своєму мистецтві свідомо бажаєте пройти всі історичні періоди України, чи воно так саме по собі склалося?

— Просто я живу на Донбасі й розумію, що це — не лише заводи та шахти. Донбас — це степ. Степ зі своїм запахом, кольором, красою та давньою історією. Я впевнений: якби Наполеон свого часу йшов через наш степ, він би вивіз усіх камінних баб до Лувру, як це він зробив у Єгипті. Зараз би ними пишався весь світ. На жаль, самі українці не помічають скарбів поруч із собою.

 

Про митців. Антип і колеги

 

— Ви часто повторюєте: «Митець повинен іти від землі», — проте у Вашій творчості багато неба і космосу. Як Ви це поясните?

— Земля — це і є космос.

 

— Хто серед сучасних українських митців близький Вам по духу? З ким із них Ви б залюбки виставили свої твори?

— Люблю Бабаків — Тамару та Сашка, Володю Кочмара з Харкова. Цікавими скульпторами вважаю киян Юрія Багаліку та Олександра Дяченка. Дуже поважаю львівського митця Василя Ярича. Але по духу мені був дуже близьким горлівський живописець і графік Сергій Новиков. На жаль, він дуже рано помер — у 1995 році. Але він був видатним митцем, справжнім патріотом України. Разом із ним ми починали робити перші серйозні кроки в мистецтві.

 

— Ви самі з Донбасу. Зараз продовжуєте там жити і працювати. Свого часу багато подорожували й виставлялися в Німеччині та Франції. Чому ж повернулися до Горлівки? Вас не лякає статус «провінційного» митця?

— Ні, не лякає. Це міф, який глибоко вкоренився у нашій свідомості ще з часів Радянського Союзу, що нібито митець із Москви кращий за київського митця, а митець із Києва кращий за митця з Донбасу. Я вважаю, що зараз не настільки важливо жити в столиці. Надворі ХХІ століття. Ви сідаєте в літак у Донецьку і через чотири години потрапляєте до Берліна. Інтернет, телевізор, ЗМІ — світ рухається. А я працюю досить повільно. Малюю масштабні полотна, роблю великі за розмірами скульптурні композиції. Мені як митцеві потрібні саме такі умови. А вештатися московськими чи київськими вулицями в мене потреби немає.

 

— Гадаєте, митцеві не треба виїжджати з провінції?

— Справжній митець повинен, перш за все, берегти свій талант, незалежно від того, де він народився чи живе. А енергію, я переконаний, він мусить черпати від землі. Проте мисляча творча людина, якщо у неї є можливість, має подорожувати світом, відвідувати європейські виставки, набиратися досвіду. Живучи майже в селі, я, до речі, дуже часто літаю за кордон — до Німеччини та Франції, відвідую престижні європейські виставки й арт-фестивалі.

 

— Дуже дякую за приємну розмову. Бажаю Вам наснаги та творчих успіхів, але наостанок хотілося б почути якусь веселу розповідь із Вашого мистецького життя.

— Залюбки! У молодості я поїхав до Переславля-Залеського в складі творчої групи. На той час я вже був стипендіатом Спілки художників СРСР. Отож, якось уранці мене розбудив крик поросяти. Я вийшов надвір і побачив дуже колоритну картину. Два чоловіки з паяльною лампою і порося, яке вони тут-таки закололи. Я це дійство замалював, зліпив плакетку, вилив бронзовий рельєф і подав цю роботу на виставку. А потім у фаховому журналі про мистецтво прочитав статтю, в якій автор-мистецтвознавець розписав, що Антип у цьому творі відтворив сюжет за біблійними мотивами. Ось таке воно, мистецтво…

 

З митцем розмовляла Марина Стрельцова