А. Максименко. Із серії «Балет». 2008. Полотно, олія. 140х90

Кордебалет запив. За кулісами Опери вже місяць вештається якась мала — з похмуро-похмільного репетиційного ранку до вечірнього нервового збудження перед спектаклем. Примощується десь у найнесподіванішому місці, між колосниками, і щось серйозно так малює. Починається спектакль — он вона, зіщулилася вже десь біля освітлювачів. Відчуваєш себе, як у тому фільмі Ллойда-Вебера: у нашій Опері з’явився свій привид. Поки що нікого не вбили, але в житті, у просяклому репетиційним потом житті, з’явилася інтрига. Моріс Бежар 139 разів станцював Зігфрида. Після цього поставив свій Swan Lake — і то вже був не140-й спосіб пересування заяложеною долівкою спектаклю, то був стрибок у хисткий та карколомний простір життя-бажання-смерті.

Мала зробила виставку — «Лебедине озеро». Але хіба то те «Озеро», на яке водила нас мама? Хіба це «Озеро» грали, коли вмирав хтось із генсеків? Де чесні натурні замальовки тяжкої балетної праці? Де лунка мідь найкращого спектаклю найкращого балету на планеті? Щось таке химерне, страшне, звабливе та прекрасне. Якби Привид опери вмів малювати, він би зробив щось подібне. Мала услід за Бежаром зробила свій стрибок — у хисткий та карколомний простір життя-бажання-смерті. «Людина — істота непослідовна та метафізична», — казав пан Бердяєв. Мала зробила щось метафізичне.

Кордебалет прийде на виставку в повному складі, на чолі з примою та примками, режисером та помічниками режисера. Щодня накладаєш грим шар за шаром, дивишся на себе в люстро — і бачиш лиш себе у люстрі. Мала якимось незбагненним чином намалювала те, що за люстром. Той стрибок Бежара.

Про Аліну Максименко пишуть: висхідна зірка молодого українського живопису, Моцарт і таке інше. Моцарт, справді, пише швидко, вільно та якось нестерпно красиво. Метикуваті галеристи стоять, штовхаються ліктями, й вихоплюють один в одного з під носа шматочки нестерпної краси. У раму — та до якоїсь новоукраїнської хатинки. Хатинка буде — як палац Людовика-Сонця. Аліна, як ніхто, вміє зробити шик, гламур із гламурів. І що зараз? Тіні маленьких лебедів, які танцюють свій танок на нестерпно синьому. На краю життя та смерті. Життя — як марення. Нестерпна краса. Та смерть. «У житті є лише дві речі: секс та смерть», — казав колись інший інтерпретатор Swan Lake — Метью Борн.

Аліна Максименко зараз теж кудись не туди вийшла: із солодкої площини шикарного комерційного живопису до примарного, ненадійного простору сексу-смерті-життябажання. До сучасного мистецтва. Яке може коштувати великі гроші, а може й нічого. Аліна зараз як той сталкер — прив’язує мотузочку до гайки й кидає у хисткий простір. До кидання долучився й чоловік — Василь Татарський: зняв на відео справжніх живих лебедів десь на озері, поставив у центрі експозиції якийсь метафізичний об’єкт із гнутої труби. Теж як очманів: один із найкращих скульпторів, робив би пам’ятники на замовлення, козаків на конях. Далась їм та метафізика, те contemporary art.

Останні місяці тільки про це й думають. «Та-та-та-та-та-аа-а…» — бринить у голові танок маленьких лебедів. Танок на межі життя та смерті. На межі заяложеної краси та стрибка у невідомість.

Що ж буде у просторі проекту? Ти будеш дивитися на запаморочливий живопис, танок маленьких лебедів на межі життя та смерті. На екрані поруч плюскатимуться живі лебеді. Ще й якась метафора-камертон із труби. Голова піде обертом. Реальність почне двоїтися-троїтися. Й, може, ти нарешті побачиш якісь її нові грані. Ті, що їх не бачиш, коли біжиш щоранку з пункту А до пункту В. Шляхом перевіреного живопису та надійної скульптури.

Нові Максименко-Татарський — шукачі нових граней. Такі або гинуть, заблукавши на манівцях. Або стають багатими та відомими.

Маленький Swan Титаренко