Марія Приймаченко
Виповнюється 100 років від дня народження Марії Приймаченко – художниці, творчість якої – прекрасне, дивовижне, утаємничене, і до кінця не осягнуте явище – упродовж майже століття привертає до себе увагу шанувальників мистецтва, дослідників, художників, культурологів, мистецтвознавців «Приймаченко, — стверджував видатний художник М. Глущенко, — художниця, єдина з-поміж свого роду. В ній уособлена естетика нашого народу».
Злетівши до світових вершин, Марія Приймаченко залишилася саме українською художницею, яка об’єднала в собі витоки українського живописного і поетичного фольклору, що походить іще з сивої давнини українського родоводу.
Народний художник України, лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка Марія Овксентіївна Приймаченко народилася 12 січня 1909 року (30 грудня 1908 року) в селі Болотня на Київщині в родині селянина Овксентія Григоровича. Батько був родом із сусіднього села, пішов у «прийми» в сім’ю дружини Параски Василівни. Так і прозвали його в селі Приймаченком. Родина була творчо обдарована і талановита. Батько був теслярем, любив дерево і роботу з ним, та й іншої всякої роботи не цурався. Мати чудово вишивала, саме в неї Марія й перейняла любов до краси, яку народжували золоті руки майстринь, і скоро вже сама навчилася вишивати. З-під її голки виростали квіти, злітали пташки, плелися орнаменти.
Дитинство дівчинки було затьмарене тяжкою хворобою — поліомієлітом (як вважали фахівці). Сама ж вона припускала, що то був переляк, або, як кажуть у народі, їй це наврочили. Три доби кричала Маруся, так боліло, поки батько не запріг коня і не відвіз її на підводі до баби Киндорихи. Біль стих та одна ніжка у неї поступово покривилася і стала набагато коротша за іншу — на все життя Марія залишилася скаліченою. Без допомоги милиць, а в кращі часи — ціпка, вона не могла пересуватися.
Але, незважаючи на важку долю, Марія прожила щасливе і яскраве життя. Вона пізнала любов — коротку, як спалах зірки (її чоловік — Василь Маринчук — загинув на війні); щастя материнства — син Федір Васильович Приймаченко, заслужений художник України, — її найкращий учень, онуки Петро та Іван — теж художники. Родина завжди була поряд із нею, але головним у її житті було мистецтво.
А почалося все, як згадувала Марія Овксентіївна, з одного випадку... Якось, іще малою дівчинкою, пасла вона гусей на луках і побачила дивну птицю, задивилася на неї, а та скинула пір’я зі свого крила, неначе знак подала. На тому місці, де впало пір’я, з-під бережка річки виднілися різнокольорові нерівні смужки. Маруся одразу помітила їх і, підійшовши до берега, почала довбати. Це був синій глей. Набрала його в пелену, принесла додому, та й розмалювала ним хату. Сині квіти, що розцвіли на стінах та печі, сподобалися всім. Маленький сусідський хлопчик навіть розплакався і не йшов із хати, поки йому не віддадуть синю квітку — така вона була яскрава, неначе жива.
Майбутня художниця почала використовувати й інші природні фарби. І ось у хаті заспівали жар-птиці, розцвіли казкові квіти.
Стали запрошувати Марійку сусіди, щоб їхні оселі розписала, — і вона з радістю створювала диво. Подивитися на її малюнки приїздили навіть із сусідніх сіл. Так прийшла до неї перша народна слава. У тридцятих роках Марія вже була відомою майстринею вишивання. Її рушники та панно експонувалися на районних та обласних виставках народної творчості та відрізнялися від традиційних українських візерунків самобутніми малюнками.
Саме завдяки вишивкам із Марією Овксентіївною познайомилася Тетяна Михайлівна Флору — відома майстриня ткацтва та вишивки. Їй настільки сподобалися вишивки Марії, що вона приїхала до Болотні особисто познайомитися з нею. Флору була вражена хатніми розписами і малюнками в альбомі, які побачила у Приймаченко. Тетяна Михайлівна запропонувала Марії поїхати до Києва, де при Всеукраїнському державному музеї були організовані Центральні експериментальні майстерні народного мистецтва з відділеннями ткацтва, кераміки, різьбярства, декоративного розпису.
У 1936 році вони були реорганізовані у Школу народних майстрів, яку і закінчила Марія Приймаченко (пізніше на базі школи виникло художньо-промислове училище, а в наш час — створено Київський державний інститут декоративноприкладного мистецтва і дизайну). Директором у той час був П. М. Рудяков. Школа ця містилася в одному з корпусів Києво-Печерської Лаври. Саме там знаходилися майстерні та гуртожиток.
Серед учнів були такі майстри: з Петриківки — Тетяна Пата, Надія Білокінь, Ганна Пилипенко, сестри Віра та Ганна Павленко; з Київщини — Параска Власенко; з Черкащини — Макар Муха; з Вінниччини — гончарі брати Яків та Яким Герасименки, Іван Гончар, Федір Олексієнко та багато інших. Сьогодні їхні імена складають славу української культури, а твори зберігаються в музеях і є національним культурним надбанням.
Викладачами там були відомі художники та майстри: архітекторхудожник Василь Кричевський, провідні художники Анатолій Петрицький, Іван Падалка, Василь Касіян, Михайло Дерегус, керамісти Олександр Грядунов, Павло Івченко, ткалі Тетяна Флору, Наталія Вовк та багато інших. Це був золотий час для слухачів школи та їхніх учителів. Талановиті й натхненні — вони взаємно збагачували одне одного. Саме тоді й приїхала до Києва Маруся Приймаченко. Важкою і довгою була дорога, ще й у Києві не одразу знайшли школу.
«Намучилися. Брат уже й повертати вирішив, та я вперлася — вези. Приїхали до Лаври, а там на другий поверх треба піднятися. Сили вже нема. Стою і плачу, та чую: пісня лунає «Летить галка через балку», да так гарно співають, от на той спів я і пішла, — розповідала мені художниця. — Піднялась, а там дівчата сидять, малюють. Ой Боже мой! Такі гарні краски. Я й кажу: «Дайте мені бумаги і красок». А Параска Власенко каже мені: «Як можеш — то берись, а не можеш — не берись». Та мені — аби пензля в руки. Взяла – і зразу рушник намалювала. Вони листок забрали і дали другий, усі дивляться, а я — тільки краски бачу та білу-білу бумагу, такої раніше і не бачила. Підійшов директор, подивився на мої малюнки, і каже: «Бачиш, який я високий, а з тобою я ще вищим став. Берем її. Ведіть її до кімнати оддихать».
Роки навчання і перебування в школі були наповнені творчою працею, новими враженнями і знайомствами. Марія була скромною, сором’язливою дівчиною. Вона стидалася свого каліцтва і навіть до їдальні соромилась іти. Тоді шефство над нею взяла Параска Власенко, яка теж приїхала із села, де працювала ланковою в колгоспі (вирощувала буряки). Марія побоювалася її спочатку — «серйозна людина», — відчуваючи, з якою повагою ставляться до Власенко усі довколишні. А та — оточила її теплом і щирістю. Сама приносила їжу до кімнати, з усіма знайомила, допомагала в усьому. Дівчата потоваришували.
Спілкуючись із вчителями та слухачами школи, вона вперше відчула себе художницею і зрозуміла, що головним у її житті буде мистецтво. У Києві Марія Овксентіївна створила низку видатних акварельних малюнків із зображенням фантастичних звірів і птахів, ілюстрацій до байок. Творчо експериментувала в кераміці. Утім більше до душі Марійці припала гуаш — фарба яскрава, чиста, яка наче сама просилася на білий ватман. Її роботи відібрали на Українську республіканську виставку народного мистецтва, яка проходила в Києві у 1936 році. Самобутні, наївні, яскраві — вони привернули увагу журі та були відзначені дипломом 1-го ступеня.
Це був великий успіх. Марія у цей час перебувала в лікарні — їй вирівнювали ногу (робили кілька складних операцій), щоб уможливити користування протезом. До неї в палату прибігли лікарі, ще якісь незнайомі люди, вони по радіо почули про нагороду, принесли їй квіти, раділи, гомоніли, вітали; фотограф умовляв посміхнутись, а дівчина дивилася на них і плакала від болю і щастя.
Того самого 1936 року малюнки Марії Приймаченко були представлені на Всесоюзній виставці народного мистецтва у Москві, потім — у Ленінграді (Санкт-Петербурзі) — і знову нагороди. Про неї пишуть у газетах, говорять по радіо — Марія стає відомою в СРСР. Її роботи входять до складу значних виставок радянського мистецтва, які демонструвалися у Польщі (Варшава), Китаї (Пекін). У 1937 році малюнки Марії Приймаченко («Птах», «Коричневий звір» та інші) вразили відвідувачів першої міжнародної виставки у Франції (Париж). Серед тих, хто познайомився з живописом художниці, були — Пабло Пікассо, Марк Шагал, Луї Арагон. У Парижі Марію Приймаченко разом із Параскою Власенко та Іваном Гончаром нагороджують медалями. Художниця згадувала, що її медаль разом із медаллю Івана Гончара надіслали на адресу Гончара перед самою війною, і вона десь загубилася.
Перед війною Марія повернулася додому — у свою Болотню. Вона вже була знаною художницею, впевненою в собі особистістю, яка поверталася в родину не лише зі славою, але й везла усім подарунки, придбані за гроші, зароблені мистецтвом. Сама Марія була вродлива, як у піснях співають: «біле личко, карі очі», — мала довгі чорні коси, і любов прийшла щира і взаємна. Ще в Києві, у Лаврі, познайомилася вона із земляком Василем Маринчуком (лейтенанторденоносець, брав участь у боях на Хасані). Проте щастя було недовгим, прийшла біда — почалася війна. У березні 1941 року народила Марія сина, а вже у серпні в село прийшли німці. Страшні були часи.
Голод, страх, лють. Загинув на фронті коханий, так і не побачивши сина. Фашисти розстріляли брата Івана та ще вісімдесятьох людей із села. Забрали все, що було в хаті. Навіть знайшли та пошматували малюнки, газетні та журнальні статті про неї.
Нарешті восени 1943 року прийшли радянські війська... Та рани від війни залишилися у серці назавжди.
Відголоски того болю ми не раз зустрічаємо в її роботах «Солдатські могилки», «Загроза війни», «Будь проклята, війна», «Замість квіток ростуть бомби», «Зорі дарю жінкам, що залишились одні. Пусть вони не забувають годи молодиє, що їх покрала війна. Будь проклята вона», «Квіти — перемозі. Засвітило сонце заплаканим матерям, які побачили своїх синів», «Букет нашій армії» та інших.
Післявоєнний період життя Марії Приймаченко був важким, та вона, як і вся країна, поступово відновлювала сили. Ростила сина, доглядала стареньких батьків і створювала життєрадісні, яскраві панно. Поряд із нею були неначе два світи. Світ, У якому жили всі, і світ, який належав тільки Марії. У її світі жили чудернацькі звірі, співали дивовижні птахи, літали риби і коні, паслися барвисті корови з людськими очима, а добрий сильний лев захищав господиню від ворогів. А які квіти цвіли там у неї! З ними і поспілкуватися можна… Ось і ділилася художниця своєю радістю з усіма, зображуючи свій світ на папері.
Марія була шульгою. А, як стверджують учені, саме ліваки здатні мислити ірраціонально і досягати у творчості великих успіхів.
Твори майстрині експонувалися на багатьох виставках в СРСР та за кордоном. І скрізь вони вражали глядачів, викликали щире захоплення, полонили їхню уяву назавжди.
У 1966 році М. Приймаченко за цикл «Людям на радість» (1960—1966) удостоєна звання лауреата Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. У 1970 році їй присвоєно звання заслуженого діяча мистецтв України, а в 1988 році — почесне звання народного художника України.
Популярність художниці зростала, і дедалі частіше до неї навідувалися гості. Її особистість і творчість притягували до себе не лише простих, але й визначних людей. Приїздили до Марії письменники, поети — О. Корнійчук, М. Бажан, М. Стельмах, М. Вінграновський. Майже вся художня еліта побувала у хаті художниці. Багато хто з них допомагав їй, купуючи роботи. З повагою і любов’ю згадувала Марія Овксентіївна народного художника СРСР Василя Ілліча Касіяна, відомого кінорежисера Сергія Параджанова, прозаїка і поета Михайла Стельмаха.
Саме завдяки М. Стельмахові художниця звернулася до дитячої книжки. Письменник запропонував Марії Овксентіївні створити ілюстрації до своїх книжок, написаних для дітей: «Ой коники-сиваші» (1968), «Чорногуз приймає душ» (1971), «Що посієш — те й пожнеш» (1971). А ще вийшла книжка «Товче баба мак», текст до якої Марія написала сама (1970). Усі вони видрукувані видавництвом «Веселка». Книжки були перекладені трьома мовами (англійською, французькою та німецькою) і мали неабиякий успіх. Одна з них нагороджена дипломом 1-го ступеня.
Талант художниці визнаний у світі, але сама Марія Овксентіївна прожила з родиною все своє життя у тихому поліському селі, яке знаходиться у тридцятикілометровій зоні Чорнобиля. Її доля, доля її родини, поєднались із долею інших людей, котрі так чи інакше потерпіли від атомного лиха. У чорні дні чорнобильської трагедії, як і в страшні часи війни, Марія рятувала свої картини. Вона розповідала мені про ті жахливі події, коли гнали худобу, «як у війну, цілу ніч їхали машини і світили фарами, і ніхто нічого не розумів...»
Смутком і болем наповнились її твори. Підписи на її картинах зазвучали, ніби реквієм: «Чорнобильська біда наробила людям багато вреда», «Четвертий реактор — пам’ять народу назавжди. А матерям — велика печаль», «Хто пожежі не знає, той жалю не має», «Ця птиця літає, свого сина шукає. А його ніде немає. Його тіло розлетілось по всій Україні», «Квіти присвячую загиблим на чорнобильському реакторі», «Куропатиця говорить із жабою. Жаба каже: «Нам горе, ніде купатися, заражена вода — нам біда».
У 1994 році М. О. Приймаченко була нагороджена Почесною відзнакою Президента України. Це перша нагорода від незалежної України і остання в її земному житті. Вісім років Марія Овксентіївна була прикута до свого ліжка. Та мені здавалося, що це ліжко — центр Всесвіту, і весь світ обертається навколо нього. Художниця малювала, складала свої підписи, приймала гостей з усього світу, цікавилася новинами, навчала і багато згадувала.
Якось вона розповіла мені свій сон: «Приснилося мені, неначе я на небі, і так там гарно, яскраво, весело. Дивлюся: стоїть стіл, а на ньому — ватман і краски. І голос мені говорить: «Малюй». А я й питаю: «А вихідні у вас є?» Мені кажуть: «Нема». Тоді я кажу: «То краще я ще на землі помалюю, а сюди ще встигну. Ще поживу», — пояснила вона мені свій сон. І пожила ще два роки. Пішла від нас велика трудівниця 18 серпня 1997 року.
Одна з улюблених тем Марії Приймаченко, до якої вона часто зверталася, — космічна. Вона любила зоряне небо і населяла його своїми крилатими істотами — горбокониками, русалками, птахами. Навіть на Місяці вона садила городи, плекаючи свої чарівні мрії — «На місяці, на вершечку, там посіяв Роман гречку, а сонечко осміхається, гостя собі сподівається. Буду гріти і пекти, гостям до мене не дійти». Одну зі своїх робіт художниця підписала: «Будуть рости квіточки, Будуть збирать діточки, Будуть до могили нести, А моя могила В небо полетіла».
Мрія Марії Приймаченко здійснилася за допомоги професора астрономії К. Чурюмова на прохання Всеукраїнського благодійного фонду Марії Приймаченко. Астероїд №14624, розташований між Марсом та Юпітером, отримав ім’я «Марія Приймаченко».
Світлоносною жар-птицею злетіла вона у зоряне небо на своєму крилатому горбоконику і залишилася там назавжди.
Художниця, поетеса, вчителька, мислителька, мати, бабуся — неосяжна, геніальна українська мадонна у барвистій хустці. Коли Марії Овксентіївні виповнилося 60 років, вона намалювала картину, на якій зобразила себе, одягнену в національне вбрання, начебто вона сидить на стільці біля хати і чекає гостей, а на містку стоять шестеро молодих дівчат і хочуть підійти, однак міст не дістає берега. Роботу вона підписала: «Літа мої молодії. Зупиніться хоч на калиновім мості, та прийдіть до мене в гості». Через 20 років художниця повторила роботу і на мосту стояло восьмеро дівчат.
Роки ідуть, ніби вода тече в річці, але життя не припиняє свого руху, і народяться на нашій землі нові генії. Дивосвіт Марії Приймаченко надихнув на нові творчі відкриття багатьох сучасних художників — Н. Ісупову, Ю. Горбачова, О. Пінчука та інших. А скільки нових поколінь відкриватимуть її для себе в майбутньому!
Марія Овксентіївна була глибоко віруючою людиною і ніколи цього не приховувала, в її оселі завжди висіли ікони. Усе своє життя присвятила художниця людям, даруючи їм радість. І наче заповіт усім нам та наступним поколінням — тим, для кого її ім’я залишатиметься дороговказом, звучать слова: «Я, знаєте, не завидую ні на багатство, ні на гроші, я не завидую ні на що. Я роблю для людей. У мене в серці Бог, і треба, щоб у всіх людей був Бог. Роби людям добро, щоб люди жили, як квіти цвіли. Оце і все моє слово на світі!»
Ольга Левченко, віце-президент Всеукраїнського благодійного фонду Марії Приймаченко
