В сучасному українському мовленні існують певні стереотипи щодо вживання термінів «рисунок» і «малюнок». Слово «рисунок» часто сприймається українцями як русизм, хоча воно походить від слова «риса» (російською – «черта»). У свою чергу, в Україну термін «рисунок» потрапив приблизно в XVІ столітті з Польщі («rysunek»). А от слово «малюнок» вважається натомість питомо українським. Та це, знову ж таки, не зовсім точно: воно запозичене через інші слов’янські мови з німецької – «malen», що означає «креслити», «позначувати», «фарбувати», «малювати». травень
Споконвічним терміном, який слов’яни використовували для означення процесу зображення, було слово «писати». В цьому нема нічого дивного, адже й літери на початку виникнення писемності саме «виписували», «вимальовували». Лише набагато пізніше, після того, як у кінці XV століття було винайдено друкарство, кількість писемних людей значно збільшилася, і виник так званий скоропис, дієслово «писати» набуло сучасного значення. Приблизно тоді у слов’янських мовах укорінюються запозичені з романо-германських «рисувати» й «малювати». Та первісне значення дієслова «писати» збереглося і в сучасному мовленні: слова «писанка», «розпис», зрештою, «живопис» походять від того самого, давнього, «писати».
Цікаво, що сучасне слово «художник» має цілком слов’янські корені, але фактично повністю змінене значення: воно походить від давньослов’янського «хждогъ» (однокореневе – «хждожьство» – мистецтво), що означало «розумний, розсудливий, досвідчений».
Таким чином, рисунками називають графічні твори, виконані переважно рисами, штрихами та лініями. Малюнками ж називають такий тип рисунка, який має в основі не риси, а великі тональні плями і є проміжною ланкою між рисунком і живописом. Як правило, це твори, виконані пензлем рідкими рисунковими матеріалами: бістром, сепією, аквареллю, гуашшю тощо або з використанням розтушовування.
Рисунок лежить в основі усіх образотворчих мистецтв, одночасно він є самостійним видом мистецтва, який називають «станковим рисунком». Найперші станкові європейські рисунки в сучасному розумінні відносять до початку XV століття. Гуманістичні принципи Раннього Ренесансу, нові уявлення про світ та природу, антропоцентричність мистецтва та його зверненість до людини, – все це сприяло становленню рисунка як окремого виду мистецтва. Як підкреслюють дослідники рисунка старих майстрів, величезну роль у цьому процесі відіграла поява чудового матеріально-технічного винаходу або нововведення – високосортного ганчіркового паперу, придатного і для друку, і для письма, і для рисунка, а головне – набагато дешевшого, ніж пергамент, на якому рисували раніше. Через цю основу, що стала єдиною для станкового рисунка, його іноді називають мистецтвом паперу.
В Україні історія розвитку станкового рисунка має свої особливості. Хоча початок його формування як виду мистецтва відносять до XV століття, в наших музеях та колекціях немає творів українського рисунка аж до ХVІІІ століття. Чому вони не збереглися? Адже розквіт рисунка як складової частини графіки був обумовлений виникненням і швидким розвитком друкарства: з XVІ століття всі гравюри в українських книгах виконувалися на основі заздалегідь створених рисунків. Чому ж жодна друкаря не зберігала підготовчих рисунків, окрім творів найвидатніших майстрів, таких, як О.Тарасевич?
Причина цього має два корені. Поперше, українське образотворче мистецтво одержало у спадок ідею внутрішнього рисунка від Візантії й Київської Русі. Рисунок був невід’ємною частиною онтологічного світогляду. Вважалося, що малювання ікон перейнято не лише від перших іконописців, а навіть від самого Ісуса Христа. Тому в цьому мистецтві нічого додавати та віднімати. Його можна лише повторювати. Рисунки таких видатних митців, як Л.Тарасевич та Г.Левицький, слугували, власне, еталонами для наслідування і набували статусу мистецького оригіналу не лише у графіці, а й у живописі та скульптурі. Отже, на Україні Ренесанс зароджувався за цілком інших обставин. І хоча загальний суспільний розвиток відбувся із незначним відставанням від процесів, які переживала Західна Європа, традиції саме образотворчого мистецтва мали настільки міцні корені, що українські митці аж на три століття пізніше за художників ренесансних країн визнали рисування з натури «важливішим за всі зразки».
По-друге, висхідний культурний розвиток Київської Русі, який уже в ХІ столітті дав перші паростки гуманістичних ідей, перервала татаромонгольська навала. Наприкінці ХІV століття значна частина українських земель входила до складу Великого князівства Литовського, а з другої половини ХVІ століття – до складу Речі Посполитої, польсько-литовської феодальної держави. За сфери впливу активно боролися католицьке, уніатське, протестантське віровчення. Поразка козацтва у національно-визвольних війнах ХVІІІ століття призвела до зміни окупаційного режиму: до польського додавався ще й російський, і, як виявилося, набагато жорстокіший і цинічніший. Безумовно, ні Литва, ні Польща, ні Росія не тільки не були зацікавлені у збереженні культурних надбань поневоленого народу, але й нищили будь-які прояви національної самобутності шляхом заборони мови, козацької героїки, шляхом нав’язування культури панівної нації. У ХVІ столітті в Італії письменник-художник Джорджо Вазарі об’єднав величезну колекцію рисунків у серію томів під назвою «Книга рисунків». Це знамените свідоцтво невичерпного інтересу до оцінки та зберігання рисунків, виконаних на папері. В Україні ж у цей час панувала доба Руїни: за постійних війн і міжусобиць палають села і монастирі, а феодально-католицька реакція нещадно бореться з проявами ренесансної культури. Протягом наступних століть кількість європейських колекцій збільшується, суспільство починає усвідомлювати необхідність зберігання скарбів мистецтва. А в Україні натомість – заборона «малоросийсского наречия», закриваються школи, Лівобережжя, яке славилося в Європі найбільшою грамотністю, стає притулком неуцтва і темряви.
В цьому полягає ще одна вагома причина затримки розвитку «мистецтва паперу» в Україні. Якщо в Італії перша папірня була заснована у м. Фабріано 1240 року, то в Україні – лише 1522 року (м. Янів). Отже, поява паперу, яка сприяла виникненню великої кількості рисунків у період Відродження в Західній Європі, відбулася в Україні із затримкою аж на три століття. Безумовно, в Україну завозився папір з-за кордону, але він був надзвичайно дорогий і, звісно, не міг стати тим поштовхом для розвитку рисунка, яким він став після заснування власного виробництва.
Таким чином, якщо у Європі папір почав вироблятися у середині ХІІІ століття, а перші паростки рисунка з’явилися лише на початку ХV століття, то не дивно, що в Україні процес відбувається у відповідних хронологічних рамках: заснування паперового виробництва – початок ХVІ століття, а перші станкові рисунки з’являються через півтори сотні років – у середині ХVІІ століття. Чимало старих рисунків ХVІІ-ХVІІІ століть пов’язано з Київською академією, де малювання викладалося нарівні з іншими науками.
Знаною і сильною була іконописна майстерня Києво-Печерської лаври – перша фахова художня школа, де рисункові приділялася велика увага. До нашого часу дійшли сотні рисунків, виконаних вчителями та учнями малярні. Зшиті у спеціальні альбоми, вони називалися «кужбушки» (від німецького «куншти, кунтшбухи»). З них, тобто з ХVІІІ століття, зазвичай починають історію становлення українського рисунка як окремого виду мистецтва. Невеликі за розмірами, ретельно і з любов’ю випрацювані, багато з них є справжніми шедеврами, які гідні стін найкращих музеїв.
Вищих художніх закладів в Україні не існувало аж до середини ХІХ століття, тому обдарована українська молодь їхала навчатися до академій мистецтв Петербурга, Кракова, Мюнхена. На жаль, багато учнів не поверталися на Україну: А. Лосенко з Глухова, який став засновником російської школи рисунка, В.Боровиковський із Миргорода, Д.Левицький із Києва, І.Мартос з Ічні, К.Головачевський, І.Саблучок (Саблуков) та інші, що залишилися назавжди в Петербурзі.
Незважаючи на це, саме в ХІХ столітті могутній талант Тараса Шевченка заклав той фундамент, на якому міцно постало мистецтво українського рисунка. Його послідовники К.Трутовський, І.Соколов, Л.Жемчужников розвинули основи, закладені великим майстром, і підняли «мистецтво паперу» на якісно новий рівень. Видатними майстрами рисунка, які володіли різноманітними техніками, були В.Штернберг, А.Горонович, І.Сошенко, В.Орловський.
Злам ХІХ-ХХ століть характерний появою в українському мистецтві потужних постатей, прекрасних майстрів рисунка з вищою академічною освітою. Серед них – І.Їжакевич, М.Пимоненко, П.Мартинович, О.Сластьон, М.Самокиш, М.Мурашко, С.Васильківський, О.Курилас, О.Кульчицька, М.Ткаченко, Д.Безперчий, а також О.Архипенко, що народився і навчався в Києві, – митець зі світовою славою, творчість якого мала великий вплив на розвиток мистецтва Західної Європи й Америки ХХ століття. Ці імена – стовпи українського мистецтва. Вони здійснили справжній прорив і вивели вітчизняне мистецтво рисунка на світову арену. На створеному ними підґрунті розквітла плеяда видатних майстрів ХХ століття.
1917 року була заснована Українська академія мистецтва. Першими викладачами тут були провідні майстри, які здобували освіту в Петербурзі, Кракові, Мюнхені й Парижі: Ф.Кричевський, М.Бойчук, Г.Нарбут, О.Мурашко, М.Жук, А.Маневич. Їм було притаманне спільне прагнення – поєднати давні традиції українського мистецтва з новими відкриттями європейських художніх течій. Протягом років існування Української академії мистецтва рисунок викладали такі знані професори, як М.Дерегус, С.Григор’єв, К.Єлева, В.Касіян, Г.Меліхов, І.Плещинський, К.Трохименко, О.Шовкуненко.
ХХ століття – це період стрімкого розвитку українського рисунка. Майстри як авангардних, так і традиційних течій у своїй творчості звертаються до станкового рисунка, збагачуючи його новими технічними знахідками та пластичними рішеннями. Головною рисою європейського й українського рисунка ХХ століття стає інтелектуалізм. Він вимагав і нових методів – не натурного рисування, а осягнення структурних закономірностей, що спричинило появу нових засобів – узагальнення події чи предмета майже до рівня знака. Таким розуміли рисунок на початку століття О.Богомазов, В.БураМацапура, Г.Нарбут, Ф.Кричевський, М.Бойчук та його послідовники, а у другій половині століття – вже на дещо іншому рівні – Г.Якутович, С.Подерв'янський, Ю.Химич.
Середина ХХ століття позначилася в українському рисунку (як і в усьому образотворчому мистецтві) сильним сплеском «соцреалізму», причому в найкращих його традиціях. Для В.Болдирєва, В.Куткіна, Г.Меліхова, О.Фіщенка та багатьох інших українських графіків рисунок був, мабуть, найменш заідеологізованою цариною мистецтва. Тому «соцреалізм» у ньому був саме реалізмом – якісно і професійно виконаними натурними творами. У другій половині століття працюють художники-авангардисти С.Панич, О.Тістол, О.Сухоліт, роботи яких відомі далеко за межами нашої країни.
На іншому полюсі графіки ХХ століття – рисунок, який прагне відтворити приховану атмосферу сутності, схопити духовну еманацію явищ та предметів, наче те енергетичне поле, яким вони оточені. Між цими полюсами і розміщується увесь різноманітний спектр рисунка ХХ століття, який позначений такими іменами, як П.Волокідін, А.Кокель, О.Павленко, Ю.Бондаренко, В.Бистряков, А.Чебикін, М.Попов, М.Стороженко, Н.Ніколайчук та багато інших. Протягом ХХ століття рисунок не лишався поза увагою майстрів усіх видів образотворчого мистецтва: і графіки, і живопису, і скульптури.
За три сотні років український рисунок пройшов великий шлях від допоміжного засобу, вивільнився із залежного становища від живопису, гравюри, книжкової ілюстрації й став нарівні з іншими видами образотворчого мистецтва. При цьому він зберіг свою унікальність, особливу структуру художнього образу. Співіснування поряд різних стильових течій, що базуються на спільних міцних традиціях національної школи, збагачує сучасне українське мистецтво рисунка, підкреслюючи його самобутність на світовій мистецькій арені.
Юлія Майстренко-Вакуленко
