Марія Приймаченко

Українська жар-птиця

Виповнюється 100 років від дня народження Марії Приймаченко – художниці, творчість якої – прекрасне, дивовижне, утаємничене, і до кінця не осягнуте явище – упродовж майже століття привертає до себе увагу шанувальників мистецтва, дослідників, художників, культурологів, мистецтвознавців
Жінка з нелегкою долею, малописьменна, була визнана зіркою першої величини у «Всесвітній енциклопедії наївного мистецтва» (Белград, 1984 р.). Наївне мистецтво — річ не така вже й наївна. У сучасному енциклопедичному словнику цей термін тлумачать так: стиль творчості самодіяльних художників, які не отримали професійної освіти. Цей стиль остаточно сформувався у ХХ столітті, коли в усьому світі зріс загальноестетичний інтерес до таких художників, як А. Руссо, Н. Піросмані, М. Приймаченко та І. Генералич. Дитяча безпосередність та простота відображення — основні риси творчого методу, але саме в «наївних» роботах відкриваються такі архетипічні безодні, що голова йде обертом.
«Приймаченко, — стверджував видатний художник М. Глущенко, — художниця, єдина з-поміж свого роду. В ній уособлена естетика нашого народу».
Злетівши до світових вершин, Марія Приймаченко залишилася саме українською художницею, яка об’єднала в собі витоки українського живописного і поетичного фольклору, що походить іще з сивої давнини українського родоводу.
Народний художник України, лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка Марія Овксентіївна Приймаченко народилася 12 січня 1909 року (30 грудня 1908 року) в селі Болотня на Київщині в родині селянина Овксентія Григоровича. Батько був родом із сусіднього села, пішов у «прийми» в сім’ю дружини Параски Василівни. Так і прозвали його в селі Приймаченком. Родина була творчо обдарована і талановита. Батько був теслярем, любив дерево і роботу з ним, та й іншої всякої роботи не цурався. Мати чудово вишивала, саме в неї Марія й перейняла любов до краси, яку народжували золоті руки майстринь, і скоро вже сама навчилася вишивати. З-під її голки виростали квіти, злітали пташки, плелися орнаменти.
Дитинство дівчинки було затьмарене тяжкою хворобою — поліомієлітом (як вважали фахівці). Сама ж вона припускала, що то був переляк, або, як кажуть у народі, їй це наврочили. Три доби кричала Маруся, так боліло, поки батько не запріг коня і не відвіз її на підводі до баби Киндорихи. Біль стих та одна ніжка у неї поступово покривилася і стала набагато коротша за іншу — на все життя Марія залишилася скаліченою. Без допомоги милиць, а в кращі часи — ціпка, вона не могла пересуватися.
Але, незважаючи на важку долю, Марія прожила щасливе і яскраве життя. Вона пізнала любов — коротку, як спалах зірки (її чоловік — Василь Маринчук — загинув на війні); щастя материнства — син Федір Васильович Приймаченко, заслужений художник України, — її найкращий учень, онуки Петро та Іван — теж художники. Родина завжди була поряд із нею, але головним у її житті було мистецтво.
А почалося все, як згадувала Марія Овксентіївна, з одного випадку... Якось, іще малою дівчинкою, пасла вона гусей на луках і побачила дивну птицю, задивилася на неї, а та скинула пір’я зі свого крила, неначе знак подала. На тому місці, де впало пір’я, з-під бережка річки виднілися різнокольорові нерівні смужки. Маруся одразу помітила їх і, підійшовши до берега, почала довбати. Це був синій глей. Набрала його в пелену, принесла додому, та й розмалювала ним хату. Сині квіти, що розцвіли на стінах та печі, сподобалися всім. Маленький сусідський хлопчик навіть розплакався і не йшов із хати, поки йому не віддадуть синю квітку — така вона була яскрава, неначе жива.
Майбутня художниця почала використовувати й інші природні фарби. І ось у хаті заспівали жар-птиці, розцвіли казкові квіти.
Стали запрошувати Марійку сусіди, щоб їхні оселі розписала, — і вона з радістю створювала диво. Подивитися на її малюнки приїздили навіть із сусідніх сіл. Так прийшла до неї перша народна слава. У тридцятих роках Марія вже була відомою майстринею вишивання. Її рушники та панно експонувалися на районних та обласних виставках народної творчості та відрізнялися від традиційних українських візерунків самобутніми малюнками.
Саме завдяки вишивкам із Марією Овксентіївною познайомилася Тетяна Михайлівна Флору — відома майстриня ткацтва та вишивки. Їй настільки сподобалися вишивки Марії, що вона приїхала до Болотні особисто познайомитися з нею. Флору була вражена хатніми розписами і малюнками в альбомі, які побачила у Приймаченко. Тетяна Михайлівна запропонувала Марії поїхати до Києва, де при Всеукраїнському державному музеї були організовані Центральні експериментальні майстерні народного мистецтва з відділеннями ткацтва, кераміки, різьбярства, декоративного розпису.
У 1936 році вони були реорганізовані у Школу народних майстрів, яку і закінчила Марія Приймаченко (пізніше на базі школи виникло художньо-промислове училище, а в наш час — створено Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну). Директором у той час був П. М. Рудяков. Школа ця містилася в одному з корпусів Києво-Печерської Лаври. Саме там знаходилися майстерні та гуртожиток.
Серед учнів були такі майстри: з Петриківки — Тетяна Пата, Надія Білокінь, Ганна Пилипенко, сестри Віра та Ганна Павленко; з Київщини — Параска Власенко; з Черкащини — Макар Муха; з Вінниччини — гончарі брати Яків та Яким Герасименки, Іван Гончар, Федір Олексієнко та багато інших. Сьогодні їхні імена складають славу української культури, а твори зберігаються в музеях і є національним культурним надбанням.
Викладачами там були відомі художники та майстри: архітектор-художник Василь Кричевський, провідні художники Анатолій Петрицький, Іван Падалка, Василь Касіян, Михайло Дерегус, керамісти Олександр Грядунов, Павло Івченко, ткалі Тетяна Флору, Наталія Вовк та багато інших. Це був золотий час для слухачів школи та їхніх учителів. Талановиті й натхненні — вони взаємно збагачували одне одного. Саме тоді й приїхала до Києва Маруся Приймаченко. Важкою і довгою була дорога, ще й у Києві не одразу знайшли школу.