Остап Лозинський: “Я дійшов до того рівня, коли малярство та іконопис співіснують, не сварячись між собою”

Львівський іконописець Остап Лозинський створює унікальні мистецькі проекти, основою яких стають старі та розбиті ікони на склі, які автор майстерно складає у пазли, надаючи їм нових змістів. Про специфіку ікон на склі, власне зібрання і творчий метод Остап Лозинський розповів Art Ukraine.


Я з’явився, а мистецтво було завжди поряд зі мноюТому ніколи не виникало сумнівів: ким я буду, чим я хочу займатися. Перші спогади – це мої батьки, картини на стінах, походи в музеї, картинні галереї, поїздки в гори, якісь творчі вечірки батьків, зокрема пригадуються зустрічі з Сорокою, Патиком, Сельським. Складно сказати, коли мистецтво прийшло в моє життя. Радше, у моє життя поступово входило «немистецтво». 

 

Тут і далі – фото Олі Василець


«Свідоме» ж мистецтво прийшло до мене відносно пізно. Тобто розуміння мистецтва кристалізувалося ще з дитинства, а його творення – у більш старшому віці, але це все взаємопов’язане – з одного досвіду випливав інший. Наприкінці 90-х я втік із середовища, яке було прихильне до кітчу та попси й некомфортним для мене. Адже якщо ти не в ньому, фактично ти – дурень. Так, я вступив до коледжу Івана Труша, отримав кардинально інше коло людей і знайшов однодумців.

 

Я не був чистим листком: мав сформований світогляд, певне філософське підґрунтя, але протягом навчання, одногрупники, викладачі, безперечно, впливали на мене, що й дозволяло мені шліфувати себе. Та й досі так відбувається – головне скеровувати всі впливи у правильне русло.

 

Я дійшов до того рівня, коли малярство та іконопис співіснують, не сварячись між собою. Раніше я не міг їх поєднувати. Адже, коли ти готуєшся малювати ікону, мусиш мати багато внутрішнього спокою, але якщо відчуваєш цей спокій, то вже не можеш займатися малярством, яке, у свою чергу, вимагає емоцій. Із часом я навчився контролювати свої почуття.  

 

 

Завжди мав інтерес до ікони, але під час навчання в коледжі, а потім і в академії, не наважувався починати з нею працювати. Мав тверде переконання, що в мене недостатньо необхідних навичок, що потрібно довго вчитися. Зараз я вже так не думаю. Вчитися, без сумніву, потрібно, але все ж таки в іконописі віра й думка стоять на першому місці. Так, крок за кроком почав працювати. Знайшов середовище однодумців, зросло внутрішнє зацікавлення. Перші спроби були вдалими, це запевнило мене, що варто розвивати цю лінію далі, а коли мене запросили в Новицю (Польща) на пленер іконописців – це була надзвичайна новина. Мені це здавалося неймовірним успіхом – мене, людину, яка лише півроку чи перший рік займалася іконописом, запросили на професійний захід. На пленері я хвилювався, чи  все правильно роблю як з богословської, так і з технічної точки зору.

 

 

Мої роботи ставлять за мету відновлення традиції. Українська народна ікона на склі, яку вважають однією з найкращих у Європі, – зникає, бо в Україні немає фактично жодного майстра, який би цим займався. Бачив спроби деяких, але вони були радше невдалими. Коли почав малювати цю народну ікону, відчув, що нерв, відчуття колориту, потрібні для цього виду ікони, у мене є. Сподіваюся, скоро знайдуться послідовники, які вловлюватимуть ритми танцю ікони на склі; вірю, що така ікона все більше наповнюватиме помешкання людей, які мають відчуття краси та щирості – і тоді традиція житиме.

 

Я не колекціонер, радше – збирач-оберігач ікон на склі. Мені цікаво знати історію тої чи іншої ікони; цікаво її шукати; знати про її власника, зрештою, вести із ним якісь переговори, щоб отримати ікону, а потім поїхати до нього і забрати роботу. Для мене це своєрідне збиральництво з творчим підтекстом. Мені не потрібні ці речі, щоб накопичувати їх чи назбирувати певну кількість. Вони необхідні, щоб створити ауру й середовище, яке співпрацювало б зі мною.  

 

 

Ікона – молитва. Візуалізую те, у що вірю. Взаємодію з тим, у що вірю. Ікона – медитація. Занурююся, щоб побути в ній. Ікона – мистецтво, пошук абсолюту, того, чого немає в нашому повсякденному житті. Дивно. Адже людина, яка створена на Образ і Подобу, яка має розум, створює навколо себе дисгармонію. Цього не розумію. Як можна у світі, у якому є все, щоб жити в гармонії, примудрятися плодити негатив і жити в ньому?

 

Кожен мій проект є знаковим для мене. У кожному є те, що мені дуже подобається, але найулюбленішими є: «На Образ і Подобу», «Вихід» (де мені вдалося попрацювати як із іншими художниками, так і з кураторкою проекту Марією Цимбалістою), «Тривога» – презентувалися в галереї сучасного сакрального мистецтва Iconart; а також проект «Пуццлі» – у галереї «Дзиґа».

 

 

Те, що тебе має злапати, злапає, тому дозволяю життю себе вести. Планую, роздумую, але чекаю момент для дії. Мені часто закидають, що так неправильно, але мені здається, що життя, Бог, доля, вони краще знають, що коли і як має. Тому не форсую події, але й не кидаю все повністю напризволяще – поспішаю поволі.

 

Сакральність – не ікона, не хрест, не капличка чи церква. Людина є сакральною. Потрібно правильно виконувати своє завдання, місію, не розпорошуватися – розвивати те, що в нас закладено.